Зміст газети:

> З погляду Вiчностi (Україна)

> «Дiла добрих обновляться, дiла злих загинуть» (Україна)

> ВIДЧУТТЯ ПЕРСПЕКТИВИ ЯК НЕОБХIДНIСТЬ (Україна)

> ЩОБ «ДИХАЛИ» ШЕВЧЕНКОМ (Учітесь, читайте!)

> VI Шевченкiвськi читання (Учітесь, читайте!)

> ДАВИДОВI ПСАЛМИ (Учітесь, читайте!)

> Йоганн Фрiдрiх ШИЛЛЕР «До Радостi» (Учітесь, читайте!)

> Слiпа доля чи свiдомий вибiр? (Душі криниця)

> Доля… Керувати чи пiдкоритися? (Душі криниця)

> Хто керує нашим життям? (Душі криниця)

> МЕНШЕ СЛIВ, БIЛЬШЕ ПОЕЗIЇ! (Душі криниця)

> ПЕРЕЧИТАЙМО ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ! (Душі криниця)

> Колискова майбутнiх захисників України (Душі криниця)

> ЯК МОСКВА ФАЛЬШУВАЛА ШЕВЧЕНКА (Вільна трибуна)

> Газета у форматі *.pdf (Вільна трибуна)

> «МОВОСВIТ–2014» (Урок української)

> Результати конкурсу мультимедiйних проектiв (Урок української)

> I я прокинулась… (Урок української)

> Вiдбиток нiжностi (Урок української)

> Ми — українцi за покликом душi! (Урок української)

> Хто дасть нам Волю розкрилити?.. (Урок української)

> I В СЕВАСТОПОЛЬ ПРИЙШОВ ШЕВЧЕНКО (Скрижалі історії)

 

Тамара МЕЛЬНИК 

 

Два століття ім’я Тараса Шевченка не сходить з уст високих трибунів та пересічних громадян. Він — єдиний у світі митець, до підніжжя пам’ятників якому великі державні мужі й скромні громадяни покладають квіти щороку, на вшанування роковин на Черне-чій горі приїздять навіть з-за океану. 

Тарасу Шевченку як символу всіх українців світу завжди намагалися надати зримої форми. Найбільше пам’ятників на планеті поставлено Шевченку: сотні в Україні та ще більше, ніж в 30 країнах світу.

Ще за часів Російської імперії його твори виходили чималими накладами, наприклад у 1907 р., за умов, коли не було системи розповсюдження, 60-тисячний наклад книжки “Кобзар” розійшовся миттєво.

За радянських часів іменем Шевченка називали селища і міста, гірську вершину на Кавказі, вулиці, театри, бібліотеки, кораблі, створено цілу наукову галузь — шевченкознавство. Образ Тараса Шевченка відтворений у поезії, прозі, драматургії, є малярська шевченкіана (Іван Їжакевич, Михайло Дерегус та ін.) та музична (оперна) (Майборода та ін.). Його вірші перекладені майже на 100 мов світу.

Вважати Шевченка своїм виборювали право    націоналісти, соціалісти, комуністи.

Шевченко як особи-стість і як поет не має аналогів у світовій культурі. З точки зору ніцшеанської теорії, Шевченко — це тип вищої людини.

Кожна епоха розуміє Шевченка по-іншому. Різні лики формуються у різні часи. За півторастолітню комунікацію навколо Шевченка створювався його міф. А сьогодні ми намагаємося зрозуміти: Шевченко — це частина шкільної програми чи символічний капітал нації?!

Ім’я Тараса Шевченка набуло знакової сили, хоча шануються у нас і культові імена Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки. Шевченко — не професійний філософ, але десятки любомудрів досліджували і досліджують його філософію.

Світосприйняття Тараса Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати, як філософію трагедії, яка має навіть більш трагічніший варіант, ніж Данте. Але йдеться не лише про трагічні обставини життя, а й про прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України. Настає час, коли молодий Шевченко перестає просто писати вірші на кутках ескізів у студії Брюллова і переходить рубікон; написавши “Чигрине, Чигрине...”, “Холодний Яр”, — він уже ототожнює себе з народом.

Талановитий митець створює у поезії фундаментальний прообраз, провідними категоріями якого стають краса і святість. Світ Шевченкової України складається з двох головних компонентів: світу козаччини і світу села. Перший — уособлює українське минуле,  другий — трансцендентальний екзистенційний світ.

Світ села — дисгармонійний, конфліктний, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові суспільстві. Конфліктним і дисгармонійним для Шевченка є й минуле, що уособлює світ козацтва. Гетьманщина — не золотий вік:

Я ридаю, як згадаю діла незабутні

Дідів наших тяжкі діла.

Минуле тяжіє як прокляття над її долею:

Мій краю прекрасний,

Розкішний, багатий!

Хто тебе не мучив?

Якби розказать

Про якого-небудь одного магната

Історію-правду —

То перелякать саме пекло можна.

І поет свідомо осмислює функцію пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку. Тому українська суспільна думка сприйняла Шевченка як поета-вихователя нації.

Поетичний доробок Кобзаря визначається не лише високими естетичними якостями. Шевченкові “Сон”, “Кавказ”, “Петрусь”, “Княжна”, “Сотник”, не кажучи вже про “Неофітів”, “Марію”, “Царів”, малюють побут і душу не селянина, а українського інтелігента. Тут виявилась і принципова маргінальність соціального становища поета:

— він не селянин, але й не дворянин;

— він не може повернутися до свого минулого, але й нездатний забути чи заперечити його.

Саме це й зумовлює вибір ролі посередника, пророка, який, з одного боку, не є селянином, але репрезентує цінності, носієм яких є саме селянство.

Це має відбиток навіть на зовнішності поета, яку Шевченко часто змінював та фіксував на автопортретах. Найпопулярнішим в Україні виявився саме останній портрет, де Шевченко у кожусі, смушевій шапці із великими народними вусами. Поет повернувся з ними із заслання. Це були вуса й українського дядька-селянина, і мандрівного бандуриста, і козака, і гайдамаки. Безсумнівно, Тарас Шевченко свідомо створив саме такий зовнішній імідж, бажаючи і зовнішньо наблизитися до улюбленого ліричного героя — Кобзаря. Це бажання цілком зрозуміле у широкому руслі романтичної культури (як підкреслював у свій час скорботу на лиці Байрон чи Уїтмен не зашпилював сорочку ремісника...).

Як бачимо, витоки культу Шевченка — політичні. Шевченко — це “український сепаратизм”, який намагався в умовах бездержавної нації створити державу в слові. Але при цьому Шевченко входив до загальноросійського культурного пантеону. 

Розуміти Шевченка зовсім не означає розуміти його тільки як автора відомої сентенції “В своїй хаті своя правда. І сила, і воля”. Його творчість дає розуміння та відчуття національної ідентичності, формує правильний погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє. А головне — виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системоутворюючий чинник державного мислення.

Шевченко не лише стверджує українську мову як літературну, творить цілу мистецьку систему. У поезії він у дрібному був великий. У нього простота та ясність — ілюзорні. За ними ховаються не пізнані ще глибини думки і почуття. Варто пригадати його автоло-гічний вірш-триптих “Садок вишневий коло хати”.

Тарас Григорович не лише підносить рівень національної літератури до світової, але й порушує усталені традиції слов’янства. На перший план він висуває жінку, ототожнюючи її з жіночим началом усього земного, возвеличуючи її до рівня мадонни, Богородиці, України. Жінка стає об’єктом естетичного та релігійного культу.

Шевченка, якого радянське літературознавство називало атеїстом, — глибоко християнський поет, що не любив синодальної церкви, але твори насичував біблійними мотивами й символами, до Бога звертався і Бога згадував 1281 раз. Його релігійна душа потребувала святих цінностей.

Попередня епоха локалізувала Шевченка. Він завжди був селянином у смушевій шапці, та ще й поетом-революціонером. Не поціновувався, на превеликий жаль, його інтелектуальний рівень, енциклопедична обізнаність. Не згадувались його захоплення трагедіями Есхіла, Софокла, закоханість у скульптурне мистецтво епохи Відродження, європейську літературу, толерантність у відношенні до інших мов і літератур. 

Сьогодні через міфологізованість постаті, набуття Шевченком статусу національної святині Кобзар знайшов своє нове потрактування. Традиційні дефініції апостола і пророка доповнюються новими, на зразок — міфотворець та міфоруйнівник і, зрештою, провокативними, безпідставними.

Подібні злостиві відгуки, питання “Чи чекає Шевченка доля культа Леніна?” не завадять нам сьогодні подивитись на Шевченка, постать якого в одному ряді з геніальними поетами-демократами доби романтизму: Гейне, Уїтмен, Шеллі, Новаліс, Емерсон.

Шевченко — це архетип української свідомості, це поштовх до об’єднуючих тенденцій. Шевченкові герої змінюються разом з епохами, і це робить сьогодні Шевченка актуальним.

Українська держава через нас, платників податків, годує в Севастополі не одну тисячу чиновників. І не тільки зарплатнею —  вони мають різні пільги, нагороди, після завершення трудової кар’єри на них чекає чимала пенсія. А ось у  День незалежності держави кілька десятків держслужбовців приходять на покладання квітів до пам’ятника Тарасу Шевченку. 

Взагалі ритуал відзначення найбільших свят держави в Севастополі деградував. Для порівняння: на фото 24 серпня 2003 р. —  урочисте відкриття монумента. Тоді на святі були присутні 9 депутатів Верховної Ради України, у тому числі двоє севастопольських. 2007 року ще були виступи представників адміністрації, міськради, військових, громадськості. Як бачимо, тут були прапори багатьох партій, у тому числі антиукраїнських. Але наступного року адміністрація президента запровадила обмеження під час святкувань. І ось маємо — німі представники влади і севастопольці мовчки кладуть квіти і більшість з них швиденько покидають місце святкування. Хіба що для журналістів по хвилині виступають три керівники міста.

Вже прикрою нормою стали подвійні ритуали відзначення державних свят: окремо проводить влада і окремо — прості люди. На нижніх знімках — критично мала кількість і влади, і людей як для найбільшого свята держави.

Чому є партії, які не визнають День Незалежності України? Мабуть, їхні лідери збираються правити країною, але не поважають найбільше державне свято. Чекати, коли вони дозріють до розуміння того, що незалежність держави — поняття надпартійне, і згадають, що саме ці роки зробили їх скоробагатьками, ніколи.

А відповідь проста: їм нічого сказати перед монументом людям. Бо нещирість і брехню більшість людей давно уже роз-пізнають і не сприймають.

Робимо для себе висновки: хто і чому деградує. Влада зморена і не здатна на гідне відзначення державного свята. Люди у біль-шості розчаровані. Як і скрізь, є  ще  пасіонарії, які вірять у перемогу здорового глузду над руйнівною порожнечею. Росте нове покоління з мобільними телефонами і планшетами, без комуністичних забобонів і нелюдських стереотипів, які нав’язуються нещасним глядачам з екранів і нищать душі.

Надія є!

9 березня відзначатимемо ювілей генія українського народу Тараса Шевченка. Чи буде велелюдне зібрання влади і городян  біля монументу, побачимо. Дуже все навколо тривожно...

У наш швидкоплинний і трагічний час чимало з нас повертаються до рядків Кобзаря,  задумуються над ними, укріплюють дух і піднімаються над буденністю.

Власне, на сторінках газети читач це побачить і вкотре переконається у невичерпній скарбниці мудрості Кобзаря.

«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені», — ці слова сказав відомий український благодійник кінця XVIII і початку XIX століть Євген Чикаленко.

Приблизно так думає і чинить меценат культури, освіти, медицини севастопольський підприємець Віталій Осадчий, який упевнений, що кожний свідомий громадянин і свідомий українець повинен щось робити для розвитку суспільства і держави.

Відомо, що він підтримував конкурс знавців української мови імені П. Яцика, Конгрес українців Севастополя, міський хоспіс, брав участь у фінансуванні документальних фільмів, видавництві книги, виділяв кошти на призи переможцям експрес-турніру в Мережі під гаслом “Ой, яка чудова українська мова!”, робив масову передплату газети “Кримська світлиця” в бібліотеки 70 шкіл міста та підтримував мовно-комп’ютерний конкурс. 

Очевидно, що це є прикладом соціально відповідального бізнесу і активної життєвої позиції підприємця.

Директор науково-виробничого підприємства “Югремхолод” Віталій Осадчий, є одним із засновників Асоціації “Кластер “Енергозбереження”, де вивчають питання використання природних умов міста для впровадження альтернативних джерел енергії, а саме — сонячної, вітрової та енергії морської води. Щоправда, низка факторів заважає екологічній ініціативі. Бізнесмен каже: “Я вважаю перший — головний фактор — це неринкові тарифи. Вони такі не тільки в місті, а взагалі в Україні. Ось це головне гальмо впровадження. Другий фактор — це відсутність ринкових умов. Це якщо ми говоримо про бюджетні замовлення. Якщо взяти приватних клієнтів, то, швидше за все, існує недостатня інформованість клієнтів або потенційних споживачів”.

Підприємцям ще ніколи легко не було, хіба 2004 року було якесь послаблення, — каже Віталій В’ячеславович. І прикро, що за часи Ющенка не відбулось реальних покращень у цій сфері. Досі існує складна, трудомістка, суперечлива і несправедлива система оподаткування, що має наслідками низьку конкурентноспоможність на міжнародному рівні. Як приклад, для маленького підприємства утримання бухгалтера для обрахування податків вартує порівняно дорого, іноді дорожче, ніж самі податки.

Віталій Осадчий регулярно бере участь у бізнес-семінарах, поглиблює свої знання у спеціальності читанням книг з економіки, теорії менеджменту.

Ще любить він книги на історичну тематику. Нещодавно із задоволенням прочитав книгу Василя Наріжного “Бурсак”, де дія твору відбувається за часів Хмельницького і в ньому поєднано елементи авантюрного та історичного романів, дві книги Любка Дереша. У книгах йому подобаються всілякі мовні смаколики, цікаві ідеї, паралелі із сучасністю. Якщо книжка гарна — читає довго, віддаляючи час прощання з нею.

Останні роки, маючи власну пасіку, він багато часу витрачає на бджільництво, займається дослідженням лікувальних властивостей маточного молочка, яке, за його словами, може дати і “відчуття повноти життя” та вже мав позитивний результат у відновленні здоров’я кількох людей.

За його словами, це хобі, як і садівництво, привчає до системи, вчасного виконання всіх необхідних процедур.

Найбільш ефективно Віталій Осадчий продукує ідеї, ексклюзивні ідеї, які є новими і які можуть принести користь людям, у тих сферах діяльності, які його захоплюють. І каже, що найкраще почував би себе на посаді креативного директора корпорації.

На моє запитання “Що може Вас зробити щасливим?”, він відповів, що часто і довго думав над цим і, швидше за все, це — відчуття перспективи.

 

 

 

Віталій Осадчий — надзвичайно скромна, інтелігентна людина, яку добре знають українські філологи м. Севастополя. І не лише педагоги, їхні вихованці, а й севастопольська українська громада.

Він переконаний, що майбутнє нашої держави твориться сьогодні і будується конкретною доброю справою кожного свідомого патріота. Це переконання прийняв від своєї мами, колишньої вчительки, і цю істину, безумовно, підтвердило саме життя.

Кожного року приємно стає Віталію на душі, коли на урочистостях, присвячених нагородженню переможців міського етапу різних учнівських конкурсів він дивиться у відкриті очі юнака чи дівчини, тисне руку, щоб привітати з інтелектуальною перемогою і вручити подарунок.

Таке плекання, підтримка обдарованої молоді слугує прикладом готовності чинити добро задля рідної Батьківщини. І переконує юних севастопольців у необхідності любити рідний край, гордитися за свій народ. 

Прийміть найщиріші слова подяки, наш дорогий добродію! 

Валентина ЛОПАТЮК, 

методист з української мови і літератури СМГУ 

У Севастополі відбулись урочистості і заключний етап Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.

На першому етапі в ньому взяли участь 3758 учнів 5-х—11-х класів із 59 шкіл міста, а також 500 студентів із 15 вишів різних рівнів акредитації, професійно-технічних навчальних закладів та курсантів вищих військових навчальних закладів. Конкурсанти демонстрували свій рівень володіння рідною мовою, знання літературного матеріалу, творчі здібності.

Перед початком заключних випробувань у Палаці дитячої та юнацької творчості відбулася урочиста церемонія нагородження переможців ІІІ етапу конкурсу.

Учасників мовно-літературного марафону привітали заступник начальника Управління освіти і науки Севастопольської міської держадміністрації Наталя Журавльова, професор кафедри української філології Севастопольського міського гуманітарного університету, голова севастопольського Союзу українок Тамара Мельник, почесний український адмірал у відставці, заступник голови координаційної ради з відзначення 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка Анатолій Данілов.

Наталія Журавльова зокрема сказала, що в Севастополі живуть люди, які люблять людей, незалежно від віри й національності, вони толерантні до носіїв різних культур, і сьогоднішній конкурс — яскраве тому підтвердження. Також вона висловила надію, що фіналісти гідно представлять Севастополь у фіналі міжнародного мовно-літературного конкурсу. 

Тамара Мельник висловила думку про те, що за словом Шевченка ми бачимо глибини мудрості, нагадала, що він знав і російську мову, вивчав французьку, добре володів польською. «Вчіться у Шевченка, любіть Шевченка і несіть його слово на багато-багато років; Шевченко — це святість і краса», — сказала вона.

 

 

 

Запам’ятався яскравий та емоційний виступ Анатолія Данілова, який нагадав про заслужену повагу до нашого генія у десятках країн світу, де стоять йому пам’ятники. Він побажав, щоб ми частіше відкривали книгу «Кобзар» і по-новому «дихали» Шевченком.

Зі сцени виступили учасники проекту «Шевченко мовами народів Криму» під керівництвом Світлани Левон (Мала академія наук учнівської молоді), які натхненно продекламували його поезії кількома мовами народів Криму, у тому числі українською, російською, болгарською, кримськотатарською.

Співали вчителі спеціалізованої школи № 57, чарував всіх присутніх виконанням «Пісні про рушник» учень 8-го класу гімназії № 7 Валентин Чугун, а переможець Всеукраїнської акції «Мій Шевченко» учень 5-го класу ЗОШ № 31 Владислав Діброва мистецьки прочитав безсмертні рядки Кобзаря.

Переможці ІІІ етапу та педагоги були нагороджені грамотами.

15 лютого фінальний етап конкурсу пройшов одночасно в усіх регіонах України, а в Севастополі — в Інституті післядипломної освіти Севастопольського міського гуманітарного університету.

14-15 березня 2013 р. у Черкаському інституті банківської справи відбулися Шевченківські читання. Студенти Севастопольського інституту банківської справи Української академії банківської справи Національного банку України мали змогу доторкнутися до незрівнянної краси, животворящої сили землі, що виколисала майбутнього поета, носія правди, добра, любові — Тараса Григоровича Шевченка. Моринці, Кирилівка (Шевченкове), Будище й Вільшана, об’єднані в заповідник, — колиска нашого Генія. Завітавши до Тарасового краю, студенти пройшли стежинами, якими хлопчик Тарас збирав вранішню й вечірню росу, розмовляв з місяцем і зорями, сміявся й плакав, ловив у шелесті дерев таємничість невідомого, підійшли до яру, де Тарас часто з подружкою Оксаною грав у піжмурки, сидів біля копанки. Тут лунали читання батька Григорія та колискова матері, серце якої випромінювало вічну материнську печаль і безмірну любов до своїх діток, яких залишила в 40-річному віці. Від хати стежка привела до могили матері, до ніг якої лягають квіти від шанувальників таланту її Сина. Відвідали музей, який був урочисто відкритий до 125-ї річниці з дня народження Кобзаря. П’янким запахом любистку й м’яти, чебрецю й калини прийняла й хатина батьків Тараса, яку земляки відтворили до 175-ї річниці з дня його народження. 

У Кирилівці досі збереглася хата місцевого дяка, де навчався грамоти й наймитував Тарас. Тут майбутній літературний велетень опанував перші літери, носив воду школярам зі ставка, що й нині хлюпоче поруч. Якщо прислухатися, можна й досі почути в хаті голоси маленьких діточок. 

У 1824 році хлопчика віддали на службу до пана Енгельгарда. Основний будинок пана знаходився в селі Вільшана. Тут пройшов курс кухарчука, навчався малювання, спостерігав за життям господарів. Улітку панська родина виїжджала на дачу у с. Будище. Брали з собою й Тараса, переведеного в ранг козачка (подати, принести, слухати, чекати). Сьогодні на території колишньої дачі пана знаходиться школа. Збереглася й частина славетної алеї. Кажуть, що за панських часів вона тягнулася до самісінької Звенигородки (майже 24 км). 

Від озера широким зеленим берегом стежина повела нас до велетенських дубів — свідків Тарасового дитинства. У дуплі одного з них Тарасик ховав свої малюнки, враження від людей, чарівної природи.

У будні й свята пройдіть стежинами Тарасового дитинства, уклоніться землі, доторкніться до хатини і відчуєте, як вас обгорне надзвичайне тепло, а душу наповнить потужна енергетика з самісіньких надр.

Наталія ЯРЕМЧУК,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри правознавства Севастопольського інституту банківської справи 

 

 

Блаженний муж на лукаву 

Не вступає раду, 

І не стане на путь злого, 

І з лютим не сяде. 

А в законі господньому 

Серце його й воля 

Навчається; і стане він — 

Як на добрім полі 

Над водою посаджене 

Древо зеленіє, 

Плодом вкрите. 

Так і муж той 

В добрі своїм спіє. 

А лукавих, нечестивих 

І слід пропадає,— 

Як той попіл, над землею 

Вітер розмахає, 

І не встануть з праведними 

Злії з домовини. 

Діла добрих обновляться, 

Діла злих загинуть.

Блаженний муж, що йде на суд неправих

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в сонмищах лукавих

Заціплії сумління їх термосить.

Блаженний муж, що в хвилях занепаду,

Коли заглухне й найчуткіша совість,

Хоч диким криком збуджує громаду,

І правду, й щирість відкрива, як новість.

Блаженний муж, що серед ґвалту й гуку

Стоїть, як дуб, посеред бур і грому,

На згоду з підлістю не простягає руку,

Волить зламатися, ніж поклониться злому.

Блаженний муж, кого за теє лають,

Кленуть і гонять, і поб’ють камінням;

Вони ж самі його тріумф підготовляють,

Самі своїм осудяться сумлінням.

Блаженні ті, котрі не знали годі,

Коли о правду й справедливість ходить:

Хоч пам’ять їх загине у народі,

То кров їх кров людства ублагородить.

 

 

Блажен той муж, воістину блажен, 

котрий не був ні блазнем, ні вужем.

Котрий вовік ні в празники, ні в будні 

не піде на збіговиська облудні.

І не схибнеться на дорогу зради, 

і у лукавих не спита поради.

І не зміняє совість на харчі, — 

душа його у Бога на плечі.

І хоч про нього скажуть: навіжений, 

то не біда — він все одно блаженний.

І між людей не буде одиноким, 

стоятиме, як древо над потоком.

Крилаті з нього вродяться плоди, 

і з тих плодів посіються сади.

І вже йому ні слава, ні хула 

не зможе вік надборкати крила.

А хто від правди ступить на півметра, — 

душа у нього сіра й напівмертва.

Не буде в ній ні сили, ні мети, 

 лиш без’язикі корчі німоти.

І хто всіляким ідолам і владам 

ладен кадити херувимський ладан,

той хоч умре з набитим гаманцем, — 

душа у нього буде горобцем.

Куди б не йшов він, на землі і далі, 

дощі розмиють слід його сандалій.

Бо так воно у Господа ведеться — 

дорога ницих в землю западеться!

 Йоганн Крістоф Фрідріх фон Шиллер (Johann Christoph Friedrich von Schiller; 10.11.1759 — 9.05.1805) — німецький поет, філософ, теоретик мистецтва і драматург, професор історії і військовий лікар, представник романтичного напряму в літературі, автор “Оди до радості” (1785 р.), змінена версія якої стала текстом гімну Європейського Союзу. Подаємо у перекладі Миколи ЛУКАША.

Радість, гарна іскро Божа!

Несказанно любо нам

Увійти, царице гожа,

В твій пресвітлий дивний храм.

Все, що строго ділить мода,

В’яжеш ти одним вузлом,

Розцвітає братня згода

Під твоїм благим крилом.

ХОР

Обнімітесь, міліони,

Поцілуйтесь, мов брати!

Вічний Отче доброти,

Дай нам ласки й охорони!

Кого доля ощастила

Тим, що другові він друг,

Кого любить лада мила, —

Йдіть до нас в веселий круг.

Йдіть усі, хто зве своєю

В світі душу хоч одну!

Хто ж весь вік черствів душею –

Йди у іншу сторону.

ХОР

Хто живе в земній юдолі,

Всяк симпатії скорись!

Нас веде вона у вись,

Де Всесильний на престолі.

Радість п’ють усі істоти

З груді матері-землі,

Ті солодкії щедроти

Мають всі — і добрі, й злі.

Радість нас вином сп’яняє

І цілунком огневим;

І черв’як утіху знає,

І небесний херувим.

ХОР

Поклонітесь, міліони,

Перед мудрістю Творця!

Сповніть милістю серця

І чиніть його закони.

Радість — всесвіту пружина,

Радість — творчості душа,

Дивна космосу машина

Нею живиться й руша.

Радість квіти розвиває

І розгін дає сонцям,

Їх в простори пориває,

Не відомі мудрецям.

ХОР

Як у безмірі світила

Хором райдужним пливуть,

Браття, йдіть у славну путь,

Що нам радість освятила.

Вчених з істини свічада

Радість успіхом віта,

До чеснот провадить радо,

Хоч тропа до них крута;

На ясній вершині віри

Піднімає хоругов,

В день воскресний на псалтирі

Славить тих, хто смерть зборов.

ХОР

Будьте мужні, міліони!

Вірте, страдні, в кращий світ!

Тих, що справдять заповіт,

Прийме Бог у вічне лоно.

Божество не наградиме, –

От би нам зрівняться з ним!

Хай радіють із радими

Горе й злидні в крузі цім!

Не відомста, не погрози —

Всепрощення ворорам!

Хай не ллють у скрусі сльози,

Не гризуться каяттям.

ХОР

Знищим книги борговії!

Помирімося усі!

Браття! Бог на небесі

Не забуде благодії.

Радість в келихах шумує,

Плин іскристий виграє,

Канібалів лють гамує,

Кволим духу додає.

В день веселля а чи тризни,

Коли ходить круговий,

Хай до неба піна бризне,

Дух прославимо благий!

ХОР

Все хвалу йому співає —

Хай гримить псалом гучний!

Дух прославимо благий,

Що над зорями витає!

Будь твердим в лиху годину,

Поміч скривдженим давай,

Всюди правду знай єдину,

Зроду клятви не ламай,

Не знижайсь перед потужним,

Коли треба — важ життям!

Шана й слава чесним, мужнім,

Згуба підлим брехунам!

ХОР

Станьмо дружною сім’єю,

Жити правдою й добром

Присягнімо цим вином

Перед вишнім Судією!

 

 

Дiалог через вiки

Постать Тараса Шевченка була, є і залишиться знаковою для культурного і суспільного життя українців. Скільки людських доль змінилося завдяки знайомству з творчістю Великого Кобзаря! Скільки читачів врешті усвідомили себе українцями! А поетичні рядки Шевченка продовжують хвилювати й надалі, штовхають до роздумів, провокують, не залишають байдужими наших сучасників. І не важливо, якою мовою відповідають митцю — головне, що діалог триває…

 

 

Одне з найглобальніших і найскладніших для людства питань — співвіднесеність фатуму та можливості вільного вибору. Воно хвилює людей з давніх-давен, а виникло, мабуть, одночасно з їх свідомістю. Космічні масштаби цієї проблеми відбилися в уяві людини про світ, зокрема, у міфології. Так, уособленням всемогутнього року у багатьох народів є сестри-ткалі (мойри у давніх греків, парки — у римлян, норни — у скандинавів, судениці у сло-в’ян). Рішення цих безсмертних дів були незворотніми, їм підкорялися самі боги. З іншого боку, існує чимало історій і про те, що одурити долю можливо. Тож наскільки невідворотним є фатум? І що здатні зробити ми?

Пролити світло на ці питання можуть поетичні рядки Тараса Григоровича Шевченка: «У всякого своя доля і свій шлях широкий...». Вони передають жахливу картину його сучасності, але, як і в усіх геніальних майстрів думки і слова, можуть тлумачитись значно глибше. Дійсно, нерідко вибір людини визначає все її подальше життя. Але й океан складається з краплин. Існування народу пов’язане з вибором кожного його представника. Далеко не всі вчасно відкривають для себе цю істину, адже у тому чи іншому вигляді вибір очікує на нас щодня, щогодини, щохвилини. Як це не парадоксально, у плутанині подій і слів загубити таке велике і одночасно просте дуже легко.

Але наслідки неправильних рішень усі ми відчували на собі. Тільки уявіть, якими вони бувають для народу: катаклізми, війни... І хоча для багатьох з нас звичною справою є перекладання відповідальності на абстрактну, нездоланну долю, ми повинні розуміти: часи, коли людство вірило у всемогутність Фортуни, минули. Сьогодні необхідно пам’ятати: кожна людина володіє цінністю — правом вільного вибору, і кожна відповідає за його наслідки.

Ірина УСАНОВА, 

студентка 1-го курсу СМГУ 

 

 

Доля, фатум, фортуна — поняття, у яких закладена предбачуваність. А хто ж передбачає майбутнє? Хто вирішує, якою буде доля людини? Бог? Диявол? Якась вища сила, провидіння? А може, сама людина?

Припустімо, людина сама обирає свою долю. Припустімо, сама несе відповідальність за свої рішення, і ніякі випадковості не впливають ні на що. Можливо, для більшості це припущення може стати правдою. Але люди різні: обивателі, які проживають свій час в хвилинах благ земних, матеріальних, і творці — люди мистецтва, польоту фантазії, котрі прагнуть гармонії духовної. Як вони, до практичної науки не пристосовані, можуть вирішувати свою долю?!

В історії мистецтва імена Ван Гога, Федора Достоєвського, Олександра Пушкіна, Тараса Шевченка, Володимира Маяковського, Володимира Висоцького відомі всьому світові. Доля цих людей, напевно, не мала варіантів: служіння мистецтву і народу. Але чим закінчилося це служіння? Смертю… як результат життя під забороною. Чи могли ці великі люди самі вирішувати, як жити? Відмовитися від свого таланту?.. Задушити його наркотиками, алкоголем, непотрібними прагненнями?.. Але ж не вийде! Цей дар вирветься за будь-яких обставин! Він розірве зсередини, доведе до несамовитості…

Писати/малювати/грати так, як вимагають, — це все одно, що вбити себе без сторонньої допомоги. Боротися, пробиватися? Так! Тільки так! Але ж у боротьбі з владою і гниллю результат передбачуваний? Залишається лише сподіватися, що твій слід залишиться в пам’яті і колись прийде його час.

Прикладом неможливості керування своєю долею можна вважати життя Володимира Висоцького. Прожити з величезним даром нелегко. Ще складніше, коли цей дар під забороною. Ось ти йдеш вулицею, невизнаний поет (не геній, ні!), а з вікон будинків звучать твої пісні… Складно, але як щось змінити в правилах гри? Тільки підкоритися долі. Підкорятися й покірно слідувати призначенню. Опір марний…

І подібних прикладів, на жаль, дуже багато. Митці не владні над своєю долею.

То як же можна говорити, що в кожного з нас доля своя, своя широка дорога?!

Поліна ХАРИТОНОВА, 

студентка 4-го курсу СМГУ 

 

 

Чи є однозначна відповідь на запитання: “Людина — господар своєї долі чи її життя фатально зумовлене якимись зовнішніми силами?” Я впевнена, що ні.

Ми завжди прагнемо балансу — він є необхідною складовою гармонії. І сприйняття свого життя теж потребує подолання антагонізму поглядів на визначну роль фатуму або самої людини у формуванні її життєвого шляху.

З одного боку, існують певні обставини, які безпосередньо від нас не залежать: генетичні особливості, місце і час нашого народження, батьки та родичі, соціально-економічна ситуація у державі, природні катаклізми тощо. Цей факт необхідно визнати, бо ми не можемо тримати під контролем усе в цьому житті.

З іншого боку, ми постійно робимо вибір. Щохвилини!.. Навіть якщо начебто бездіяльні — це теж наше рішення, адже ми можемо в цей час, наприклад, займатися самовдосконаленням, творчістю, допомагати людям… Я не маю на увазі, що необхідно бути чимось постійно зайнятим. Справа в тому, що будь-яка наша дія або її відсутність — наш власний вибір. Ніхто не має права нас примушувати, і, якщо це стається, треба згадати, чому ми дозволили так із собою поводитися. Важливо відповідально ставитися до свого життя — другого «дубля» не буде.

У творі Олександра Гріна “Червоні вітрила” Ассоль жила лише надією, що колись за нею припливе принц. Вона перетворила своє життя на суцільне очікування. Так, ця повість-феєрія малює нам щасливий кінець — Ассоль все ж дочекалася свого судженого. Але то казка… А в реальному житті пасивне очікування навряд чи може бути шляхом до мрії. Вірити у неї треба, але ж потрібно й самостійно робити кроки назустріч своєму щастю, а інколи навіть боротися з обставинами. Адже воно того варте. Чи не так?

Згадайте іншого героя “Червоних вітрил” — Артура Грея. Самостійний, цілеспрямований, сміливий, він покинув батьківський дім заради своєї мрії — стати справжнім моряком, «морським дияволом», злитися із стихією морського життя — і досяг свого. Саме він здійснив мрію Ассоль. Він зробив диво, на яке чекало серце дівчини, попри усі обставини. Мабуть, багато жінок і дівчат потайки мріють зустріти такого чоловіка, який вирішить усі їхні проблеми. Та треба пам’ятати, що ми здатні власними руками творити дива і втілювати мрії у життя. 

Тому я погоджуюся з великим Кобзарем, що у житті кожного є не залежні від нього обставини, “своя доля”. А також ми маємо вибір свого шляху, і від нас залежить, чи буде він широким, цікавим, чи приведе він нас до щастя… Вибір за нами! 

Наталя ГОЛОВНІНА, 

студентка 4-го курсу СМГУ

 

 

 

Кожен учень сучасної школи впевнено скаже, що Тарас Шевченко — Великий Кобзар, геній української літератури. А він, беззаперечно, і є таким. 

Але що відчувають підлітки, у той час коли послуговують розтиражованими дорослими кліше? Багато хто з дітей з ім’ям Шевченка зустрічаються ледве чи не в дитячому садочку, у початковій школі. Уже до першої зустрічі на уроках літератури п’ятикласники, як правило, чули про славетну постать Шевченка в українській літературі та історії, а вже після перших уроків вони легко повторюють засвоєне від дорослих “поет-геній, поет-пророк”. 

 А як же хочеться, щоб учень сам крок за кроком відкриваючи для себе митця через його поезію, пізнаючи сторінки біографії, потихеньку, поступово сам дійшов таких вагомих висновків. Про велич поезії не варто нагадувати щодня і говорити патетично, учень потребує часу на розмірковування. Сьогодні так треба трохи менше слів, а більше поезії.

Ніна РОСЛЯКОВА,

студентка 4-го курсу СМГУ

 

 

Студенти спеціальності “Українська філологія” Севастопольського міського гуманітарного університету щороку проводять вже традиційну акцію “Варто прочитати”, яка має на меті популяризувати читання й перечитування творів Тараса Шевченка. Учасники обирають поезію, яку на їхню думку варто порадити для знайо-мства, уважного прочитання, і створюють листівки, на яких подають такі уривки з поезій, що пробуджують бажання прочитати їх повністю, що не залишають байдужими, викликають інтерес, а також подають невеличкий коментар, що розкриває вибір поезії для пропагування: це — і цікаві авторські інтерпретації, і влучні коментарі, і необхідна інформація для розуміння поезії — кожен обирає свій шлях презентації. 

У минулому році результатом колективної співпраці став масштабний плакат: “Це варто прочитати”, який розмістили у холі університету так, щоб кожен мав можливість зупинитися і знайти хвилину перечитати відомі йому або невідомі рядки, познайомитися з авторськими коментарями. 

Завідувач кафедри української філології, ініціатор та власне куратор акції Олена Анатоліївна Попова, коментуючи таку ідею, зазначає: “Поезію Шевченка не можна сприймати з чужих слів і судити за чужими думками, молоді люди мають зануритися у світ його творів, провести з ними певний час наодинці, порозмірковувати”. 

Саме таку величну справу й розпочали майбутні філологи!

Поліна ХАРИТОНОВА,

Сайт студентського 

часопису “Енергія життя” 

Спи синку рідненький, маленький козаче,

Хай сни солоденькі насняться очатам.

Хай хлопчик маленький великим зростає,

Народ України на тебе чекає.

Хай в серденьку чистому гідність міцніє,

Народ України за тебе радіє.

Спи синку рідненький, маленький козаче,

Хай сни солоденькі насняться очатам.

Бо десь у морозній ночі України

За долю твою встав народ всій країни,

Бо тисячі мрій сон твій охороняють

Та вільне майбутнє тобі зберігають.

Спи синку рідненький, маленький козаче,

Хай сни солоденькі насняться очатам.

Хай серця твого не торкнуться кайдани,

Хай всі, хто за волю стояв на Майдані,

Не будуть забуті, коли ти зростеш

І вільним та сильним в майбутнє підеш.

 Дякую народові України. Слава Україні! Героям слава!

 

 

1958 року в Москві видали “Кобзар” з майже всіма поетичними творами Тараса Шевченка. Порівнюючи московський переклад з українським оригіналом, переконуємося у фальшуванні творів Шевченка. Наведемо кілька прикладів російського перекладу слів “москаль” і “московський”, що їх часто вживає у своїх творах поет.

Кожний з нас пригадує початок поеми “Катерина”: “Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями”. Офіційні більшовицькі коментарі стверджують, що “москаль” — це “солдат”. Але це слово, як ми знаємо, Шевченко вживає в інших місцях для означення національності. І тут московські перекладачі, супроти всяких засад перекладу, обходять це слово, аби тільки не образити почуття своїх читачів. У такий спосіб сфальшовано не тільки поетичні образи, а й думки Шевченка.

 

Ось приклади з “Розритої могили”.

 

В оригіналі:

Ой, Богдане! 

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала…

 

У перекладі:

О, Богдан мой, 

сын мой милый!

Горе мне с тобою, 

Что ты сделал, неразумный,

С матерью родною?

О, Богдан, когда б я знала,

Что мне жизнь судила,

Я тебя бы в колыбели

На смерть задушила.

 

В оригіналі:

А тим часом перевертні 

Нехай підростають

Та поможуть москалі 

Господарювати… 

 

У перекладі:

Но растет уж перевертень…

Вырастет, поможет

Он хозяйничать 

в отчизне чужаку…

У поемі “Сон”, де є такі Шевченкові слова:

То город безкраїй,

Чи то турецький,

Чи то німецький, 

А може, то й московський…

 

У російському перекладі:

В тот город — не знаю — 

То ли турецкий? 

То ли немецкий?

А может быть, что и русский!

 

В оригіналі:

Ото дурний! А ще й битий

На квиток повірив

Москалеві. От і читай,

І йми ти їм віри!

Російський переклад:

Вот дурак! 

Расписке поверил

Чиновничьей! 

Вот и читай их,

Не теряя веры!

В оригіналі:

Може, Москва випила 

(Україну)

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.

Перекладачі сфальшували так:

Может, выжжена Украина?

Может, Днепр спустили

В сине море? Раскопали

Курганы — могилы, 

нашу славу?

 

В оригіналі:

А межи ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московськи так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецьки, — а то тепер

І кисни в чорнилах!

П’явки! П’явки! 

Може, батько

Останню корову

Жидам продав, доки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі, 

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені! Плач Україно!

Бездітна вдовице!

 

Перекладено:

А меж ними и землячки

Кое-где мелькают,

По-господски так и чешут 

Да отцов ругают,

Что те, мол, не обучили

Деток своих малых

По-немецки, — а теперь вот

И кисни в чернилах!

Пиявки, пиявки! 

Отец, может,

Последней лишился 

Коровеньки, чтоб ты русской

Грамоте учился.

Украина! 

Это твои сыновья родные,

Чернилами политы, 

Под царевой беленой

В немецких темницах

Заглохшие! Плачь, Украина!

Сирая вдовица! 

Поему “Великий льох” теж сфальшовано, позаяк вона є гострим обвинуваченням Москві за лихоліття в Україні:

Як все москаль позабирає,

Як розкопа великий льох. 

 

Перекладачі огидно змінили на:

Когда начальство роскопает 

И славный 

обкрадет подвал…

 

У Шевченка:

Як Батурин славний

Москва вночі запалила…

Перекладачі сфальшували так:

Как Батурин славный

Рать царева подпалила…

…….…

Ну, а в твоїй Московщині 

Є чим похвалиться?

Чи чортма й тепер нічого?

 

Перекладено:

А в той земле царевой 

есть ли

Чем питаться? 

Иль черт знает,

Как убого?

 

Читаємо у Шевченка:

Січ… жидвою поросла.

Та й москаль 

незгірша штука:

Добре вміє гріти руки!

 

Перекладачі змінили на:

Сечь Немчугою обросла. 

Русские цареви слуги

Тоже греть умеют руки!

 

У Шевченка:

По-московськи лає…

У московській бані…

Так малий льох в Суботові

Москва розкопала…

 

Перекладено:

Крепкой бранью осыпает…

Царева баня…

Малый подвал раскопали…

В поезії “Стоїть в селі Суботові” є такі Шевченкові слова:

Москалики, що заздрили, 

То все очухрали… —

 

Сфальшували на:

Царских слуг 

объяла зависть,

Все поразоряли.

А в поезії “Чигирине, Чигирине” є слова:

За що ж 

боролись ми з ляхами?

За що ж 

ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра? 

Московські перекладачі сфальшували так:

За что же панов рубили?

Орду бесчисленную били?

И острой пикой боронили

Татарам ребра?

Не пожаліли перекладачі й поезії “Сліпий”, де є такі слова:

Як Січ руйнували,

Як москалі серебро, злато

І свічі забирали з Покрови…

Ляхи були — усе взяли.

Кров повипивали!

А москалі і світ Божий

В пута закували…

Російською читаємо:

Как Сечь разорали, 

По церквам оклады-ризы,

Свечи забирали.

Шляхта была и все взяла, кровь повыпивала.

А царица даже воздух

В цепи заковала.

Звісно, поетів вислів “москаль” може означати не лише “солдат”, як у “Катерині”, а й національність. Може, саме тому в російському перекладі вжито слово “русcкий”. Але чистим фальшуванням позначено ті місця перекладу, де слово “московський” замінено на “царський”, “царица”, “крепкий” та ін. Безсоромне фальшування Шевченка і в тім, що перекладач не хоче показати ненависті Шевченка до Москви і попросту пропускає слова “Москва”, “московський” або замінює іншими словами, як от: “Москва випалила Україну і Дніпро спустила в синє море”. Коли ж українці “скородили списами московські ребра” у перекладача — татарські. Як же безбарвно і фальшиво перекладено Шевченкове “степи мої запродані жидові, німоті” — “овладели чужоземцы моими степьями”. 

Як доказ, що Тарас Шевченко словом “москалі” окреслював увесь московський народ, наведемо цитату з передмови Шевченка до другого видання “Кобзаря” 1847 р. (цитуємо не за якимось “сфальшованим” виданням “буржуазних націоналістів”, а за повним зібранням творів Шевченка, виданим Академією Наук у Києві 1939 р., том 1, с. 374-375): “Чую, а іноді і читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, черногори, москалі — всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило… А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму”.

Коли Шевченко виокремлює москалів з інших народів, то це найкращий доказ, що він мав на увазі цілий народ, а не тільки царя, царську вояччину, царський бюрократичний апарат, як це подавали московські перекладачі. Цікавий теж порядок, у якому Шевченко перераховує названі народи. Нам здається, що у тій черзі москалі не випадково на останньому місці — це свід-чення справжнього ставлення Шевченка до названого народу.

Фальшуючи Шевченка, спотворюючи світлу пам’ять про нього, Москва ставила перед собою сатанинську мету: поховати вдруге Великого Кобзаря, цим разом уже в духовно-ідеальному розумінні, тобто відірвати Шевченка від українського народу. Тільки так вона могла остаточно змосковщити і поневолити Україну.

 

 

Газета у форматі *.pdf

 

Напередодні Міжнародного дня рідної мови громадський комітет «Український Севастополь» та кафедра української філології Севастопольського міського гуманітарного університету на порталі «Українське життя в Севастополі» http://ukrlife.org/ провели для студентів навчального закладу експрес-турнір. Інтелектуальний захід був спрямований на підвищення інтересу студентської молоді до оволодіння українською мовою на високому рівні, збереження та розвиток інтелектуального потенціалу міста Севастополя, а також утвердження мовного різноманіття нашого міста.

20 лютого 2014 р. з 20.00 у форматі онлайн-тестування 35 учасників відповідали на 24 запитання, які стосувалися граматики, лексики, історії української мови та літератури. 

Для цього їм відводилось півгодини. Правильні відповіді автоматично виводилися в таблицю результатів.

Наступного дня переможці експрес-турніру в Інтернеті вже в реальному часі в аудиторії Севастопольського міського гуманітарного університету були нагороджені дипломами та отримали грошові премії. Переможцями стали Катерина Левицька та Ірина Усанова (група УА1) з 19 балами. 

Керівник кафедри української філології Олена Попова та переможці відзначили цікавий досвід у пізнанні цікавинок української мови та новий спосіб поповнення необхідних в майбутній педагогічній роботі знань.

***

Чи живеш біля моря синього, 

Чи в степу, чи обіч гори,

Ти не будь малоросом, сину мій, 

Українською говори. 

Чи ідеш міською дорогою, 

А чи стежкою на селі, 

Говори українською мовою, 

Бо живеш на своїй землі. 

І не слухай ворожих натяків, 

Мов, «забули за сотні літ», 

Це ж бо так, як забути матінку, 

Що пустила тебе у світ. 

Чуєш, як розмовляють соняхи,

Як шумлять густі явори, 

Як від рідної мови сонячно,

Українською говори!

У січні 2014 року було проведено заключний етап конкурсу мультимедійних проектів, які були представлені на платформі “Щоденник.ua”. Творчі змагання проходили відповідно до міського плану заходів із відзначення 200-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, затвердженого наказом Управління освіти і науки від 05.11.2013 р. за № 1117, з метою залучення учнівської молоді до вивчення, осмислення та сприйняття творчої спадщини Тараса Шевченка, національно-патріотичного виховання, поліпшення рівня інформаційної компетентності учнів і педагогів. 

На конкурс у номінаціях “Кращий кліп на твір Т. Шевченка”, “Кращий буктрейлер”, “Кращий кліп на власний твір про Т. Шевченка”, “Кращий флешмоб” було представлено 37 проектів із 22 навчальних закладів (гімназії №№ 1, 8, 10, 24; СПЛ; СШ №№ 3, 19, 43, 57; ЗОШ №№ 6, 11, 16, 17, 18, 29, 30, 39, 44, 49, 50, 55, 60).

Загальна кількість учасників — 118 учнів і 30 учителів.

У своєму виборі журі (голова — завідувач кафедри української філології СМГУ О.А. Попова, С.В. Заторська, І.Ю. Гладких, Л.П. Костроміна — методисти ІПО СМГУ, М.І. Владзімірський) керувалось такими критеріями: дотримання часу (до 3,5 хвилини), змістовність, оригінальність творчого задуму, єдність стилю, доцільність ефектів, якість зображення, звуковий супровід, дизайн і технічна грамотність.

Переможцями стали 62 учні із 12 загальноосвітніх навчальних закладів міста Севастополя (гімназії №№ 1, 8, 10, 24; СШ №№ 43, 57; ЗОШ №№ 6, 16, 39, 49, 50, 55).

 

 

Ні, не люди тебе вчили —

Мабуть, сама доля,

Степ, та небо, та могили,

Та широка воля.

О. Афанасьєв-Чужбинський

Був тихий літній вечір… Сонечко купало останні свої промені в тремтливих водах Чорного моря, дерева про щось шепотіли, а я з “Кобзарем” у руках незчулася як задрімала…

І привиділось: з розгорнутої книжки раптом випурхнула маленька пташечка, як сніг, полетіла за білоголовим хлоп’ям, що тупцяло босими ноженятами туди, на край світу, де сонце спати лягає, де залізні стовпи підпирають небо України.

Дитя простягнуло розкриту долоньку, і на неї, як на якусь велику планету, сіла моя птаха. “Дивись…”, — прошепотіло хлоп’я . І відкрився мені Його світ.

Як небо блакитне — 

нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

Я зрозуміла: до мене прийшов малий Тарас, як апостол, принісши своє слово, що відкриє ті стовпи, на яких тримається людина і весь світ.

“Дивись”, — знову прошепотіли його уста. Переді мною лежала несповитою дитиною земля моїх дідів і прадідів. Така прекрасна, велична і неповторна, довірливо простягаючи розливи золотих пшеничних ланів, сліпучу синь неба, стрімкий потік сивого Дніпра, лісисті гори Карпат:

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою.

Споконвіку вмивається

Сонце зустрічає…

І нема тому почину,

І краю немає, —

чується тихий шепіт Шевченкового голосу.

М’якою хвилею піднімається вогонь любові до Батьківщини, до рідної України, де так палко співає Кобзареве серце, благородне і велике, зболіле і вразливе, полум’яне і бентежне. Тарас відкриває мені Красу, Добро і Правду…

І я прокинулась… Був тихий літній вечір…

Сонечко ще не сховалося за обрій, а поруч на розгорнутій долоні Херсонесу — священний Володимирський собор. У хвилях мого Чорного моря відблискують його золоті куполи, а в мене в руках усе той же “Кобзар”...

З обкладинки Великої Книги на мене дивляться глибокі задумливі очі. А в них мудрість, щирість, горда душа. До болю знайоме обличчя… Ледь помітна усмішка — і знову я бачу маленького хлопчика, що привидівся мені уві сні, який легко торкається моєї душі-пташки, а сам показує на залізні стовпи, на яких стоїть духовна основа світу. 

І він надихає мене на творчість…

Шевченко — 

замість тисячі слів.

Шевченко — це наше життя.

Великий Тарасе, 

Ти стільки зумів!

Хоча і не жив до пуття…

За волю народну віддав

Без залишку всього себе.

Ніхто тоді ще не знав,

Що Ти — посланець небес.

Я буду завжди пам’ятати,

Скільки б не мала літ

Свою ріднесеньку хату

І Шевченковий “Заповіт”.

І дотепер кожний рядок “Заповіту” лишився в моєму серці. А ще якихось кілька годин тому я тримала книжку з ним у руках, набираючись сміливості.

Наша родина завжди була, є та буде з Тарасом у душі. А мої родичі навчили мене виконувати його заповіді. Ми пам’ятаємо про нього, для нас дев’яте та десяте березня — особливі дні. Ми під-тримуємо один одного, завжди будемо разом і згадуватимемо нашого Прометея, бо так заповів Він.

…Прошуміли два віки над нашою землею. Багато змін відтоді відбулося в житті українського народу, заради якого творив і страждав Кобзар. Озираючись назад, згадуючи минуле, ми неодноразово запитуємо себе: “А що б сказав Тарас, якби був нашим сучасником?”. Напевно, його слово було б таке суворе і справедливе, як і тоді, коли він бачив рідну землю поневоленою. А нині…

Рідна земле моя! Подарована Богом великому народу, родюча, важкотіла, чекаєш ти на весну, щоб зачати нове життя. Злетіла ти до висот, розправила крила... Та сьогодні українці переживають не найкращі часи.

Нене моя, Україно! Що чекає тебе в майбутньому? Чи збережеш ти мирним небо, чи не замуляться твої джерела? Я вірю, що з допомогою підростаючого покоління все наладиться, повернеться державний престиж.

Я не дозволю собі жити на колінах, ніколи не забуду про те, що за Україну потрібно стояти до кінця, і братиму приклад з Великого Кобзаря. 

Я намалюю нову мапу —

Невпевнено, олівцем.

Для цього не треба знати,

Куди річка воду несе.

Я намалюю нову мапу — 

Розфарбую 

у сонце й блакить.

Намалюю білесеньку хату

І прапорець, 

що в небі майорить.

Я підпишу на мапі — 

Львів, Канів, Донецьк, 

Одеса та Крим.

Там буде кобзар, 

що збирається грати, 

І зацікавлені діти за ним.

Я намалюю нову мапу — 

Крізь Дніпро і Карпати 

кордон проведу.

І великими буквами 

поміж кордонів

Я виведу слово “ЛЮБЛЮ”.

Оксана КУЧУРКА,

учениця 7-го класу гімназії №7

Всеукраїнський конкурс учнівської творчості “Об’єднаймося ж, брати мої!” відбувся одночасно в усіх регіонах України втринадцяте. Журі севастопольського конкурсу, звертаючи увагу на щирість почуттів, оригінальність, яскравість думки кожного учня, відбирає найкращі роботи і надсилає їх на фінальний етап до Києва. Віриться, що вихованці наших шкіл 22 травня разом з учнями з усіх куточків України (як і у попередні роки) піднімуться на Чернечу гору як переможці.

 

 

Раз добром нагріте серце 

Вік не прохолоне!

(Тарас Шевченко, «Сон»)

Це сталося, коли повітря було ще чистим-пречистим, а за передбаченнями перших учених, Земля трималась на черепасі й трьох слонах.

В один із весняних сонячних днів біля крутих берегів Чорноморського узбережжя, ніжно змахуючи крилами, літав метелик. Він так радів, упиваючись природною насолодою життя! Як тільки його тендітні крильця відчули втому, присів на гострий камінець і дозволив сонячним промінчикам лоскотати його маленьке ніжне тільце. Та раптом щось заступило світило. Метелик повернувся і побачив темний силует людини. Він довірливо вдивлявся в ці обриси, навіть не підозрюючи, наскільки немилосердним може бути це створіння. Хлопчисько подібно до великої хмари миттєво наблизився до метелика, уже за секунду підняв ногу… і несподі-вано опустив… Тиша заповнила світ… Дихання метелика різко зупинилося… Наскільки ж жорстокою й безсердечною істотою може бути людина, рушаючи вперед у своєму житті й не помічаючи тендітної краси на цьому шляху! Адже чим завинила перед нею маленька, беззахисна душа комахи?

Час минав… Чорне море все омивало колись гострий камінець. Тепер він став круглим, до невпізнанності гладеньким. Як і раніше на узбережжя приходили люди. Серед нечисленної кількості шанувальників морської ідилії не можна було не помітити маленького хлопчика. Він сидів на гальці й худорлявими пальчиками перебирав камінці. Малий не намагався роздивитися на них смугасті візерунки — від народження він навіть не бачив сонця, та в кожному неповторному камінці намагався знайти якусь таємницю, прочитати її своєю, тільки йому відомою мовою. Так хлопчина перебрав їх не один десяток. Узявши чергову жменьку, він несподівано відчув якесь тепло, і вже за мить на долоні лишився саме той камінчик, що його випромінював. Тендітні пальчики стали прудко «читати» обриси на камінні, а вразливе дитяче серце забилося швидше. У скам’янілих лініях хлопчик легко впізнав обриси метелика й відчув історію спотвореної довіри. 

— Бідолашний метелику, вибач людям, чия жорстокість стала для тебе згубною. Просто вони не знали, що тепло твоєї доброї, ніжної душі ніколи не знищити. Тепер його будемо берегти я й цей камінець, — нібито якусь таємницю прошепотів хлопчина й притулив стиснуту в руках дорогу річ до грудей. 

Раз добром нагріте серце 

Вік не прохолоне!

Минатимуть роки, але ніколи ми не забудемо цих перших уроків доброти, тепла, любові, ніжності, які дали нам метелик і сліпий хлопчик. 

Марина АТРОХОВА, 

учениця 8-го класу гімназії № 8 з російською й українською мовами навчання

 

 

Розплющую очі... Прозорі промені теплого сонця замикають мене в своїх обіймах, вітаючи з новим днем. Ранок такий світлий, повний всеохоплюючого щастя…Сьогодні кожна хвилина значима, незабутня.

Саме в такий чудовий день, повний щирих емоцій, познайомилися двадцять років тому найрідніші для мене люди — мої батьки.

У звичайний день, двоє звичайнісіньких молодих людей, як завжди, ледве прокинувшись зранку, збиралися на роботу і навіть не підозрювали, що ці буденні події зроблять особливим усе їхнє життя.

Молода, дуже вродлива дівчина, працюючи бактеріологом, виконувала свої прямі обов’язки. Останні три дні для неї здавалися жахом: навколо шалена метушня, у лабораторії — ремонт. Вона й гадки не мала, що саме через цей безлад уже скоро стане найщасливішою людиною у світі.

Повертаючись з обіду, дівчина на сходах зіткнулася з молодим чоловіком.

— Як вас звуть? — спитав він. 

— Ірина, — трохи соромлячись, відповіла та. — А вас як? 

— Куланов. 

— А ім’я у вас є? 

— Ку-ла-нов.

На цій таємничій ноті Олексій (а саме так звали юнака) розвернувся і пішов продовжувати роботу. Виявляється, він був другом бригадира будівельників, що працювали в лабораторії, і прийшов йому допомогти.

Уже зовсім скоро, за якимось дивним збігом обставин, Ірина й Олексій побачилися в компанії своїх друзів, які, як виявилося, були в них спільними. У той вечір вони зустрілися вдруге і вже ніколи не розлучалися. Через рік молодята одружилися.

Так мої батьки, українка і росіянин, назавжди поєднали свої долі в Севастополі, повторюючи ще одну нашу сімейну історію, дуже близьку моєму серцю.

2

Ця історія почалась у далекому 1959 році. У День Військово-Морського Флоту молодий старшина підводного човна “Малютка” зібрався йти на танці, що мали відбутися в Будинку офіцерів флоту. Саме в цей день компанія подруг, що приїхали з ткацького міста Кінешма до Севастополя на заробітки, домовилася їхати (в Балаклаву) на ті ж самі танці. Поміж цих дівчат була одна чорнява вродливиця — Галина.

На святі молоді матроси знайомилися з красунями, танцювали, веселилися... І ось серед яскравого натовпу молоді старшина Володимир помітив чарівну дівчину. Вона стояла осторонь, її кучеряві локони й сяючі сірі очі все більше притягували до себе погляд юнака.

Він все ж таки насмілився підійти: 

— Добрий вечір, можна вас запросити на вальс? 

Вона погодилася.

Пара закружляла в ритмі прекрасного (незабутнього танцю) вальсу. У цей момент їхні серця вперше зустрілися, щоб назавжди бути разом. Потім Володимир проводжав Галину додому, вони сміялися, розмовляли, ділилися враженнями від дивовижного вечора. Через тиждень юнак знову запросив дівчину на танці, через місяць він уже був закоханий у неї без тями, а невдовзі вони побралися.

Така історія зустрічі моїх дідуся і бабусі — завзятого українця і неприступної росіянки, що поєднали свої долі в місті-герої Севастополі й дали відлік історії моєї родини.

3

Мій батько більш за все хотів мати дочку. Він навіть пообіцяв мамі збудувати палац, якщо вона подарує йому таке щастя. Як ви вже встигли помітити, «невипадкові випадковості» — характерні явища для моєї сім’ї. Саме так і вийшло. В один день на світ з’явилася… не одна, а одразу дві дівчинки, схожі як дві краплі води — я й моя сестричка Альона. Нашою батьківщиною став Севастополь, який увійшов в історію сім’ї разом із коханням моїх найрідніших людей. Тато дійсно збудував нам палац. Але найголовнішим подарунком став собор єдності наших душ.

У дні, коли так неспокійно в моїй Україні, часто задумуюся: хто ж я — українка чи росіянка?

Моя родина поєднала в собі два народи, а виростила нас щедра українська земля. Ми — українці за покликом душі. І це — найголовніше.

В душі моїй солодко

Грає сопілка,

Бо я з України,

Бо я — українка!

Аліна КУЛАНОВА,

учениця 11-го класу гімназії № 8 з російською та українською мовами навчання

«У кожного своя доля і свій шлях широкий…» І кожне покоління йде своєю дорогою, шукаючи життєдайного джерела, що має цілющу властивість пробуджувати, випрямляти і зміцнювати духовні витоки Людини. І той, хто втамує спрагу кришталевою водою, вже ніколи не залишиться байдужим до долі свого народу.

Потужний духовний струмінь людини закладає сама природа, і заснований він на Любові й Красі, Добрі та Волі.

З роками співчутливу людську душу ятритиме рідне слово, не даватиме забути «чиїх батьків ми діти». А в буремний час невгамовне відчуття відродження свого єства підніматиме тебе на захист зневаженої людської гідності.

Раз налаштувавши свої струни на святе, ти тепер завжди чутимеш Кобзареві перестороги:

Де нема святої волі,

Не буде там добра ніколи.

Нащо ж себе таки дурить?...

Ці оманливо-прості слова пробудили нещодавно вулкан гніву, вулкан болісних прозрінь української молоді, її нескореного духу.

Події сьогодні — це ніщо інше як поштовх, стимул для роздумів над Тарасовим пророцтвом:

Може, чаєш оновлення?

Не жди тії слави!

Твої люде окрадені,

А панам лукавим…

Нащо здалась козацькая

Великая слава?!

Невже хтось наважиться заглушити стоголосий біль спаплюженої в Україні Волі? Та й чи почує народ борців за Правду, покинутих напризволяще. Чи варто сподіватися, що Кобзареве слово «Встане правда! Встане воля!» пророче й понині?

А якщо слово борців заглушать… І народ їх не почує… То як далі жити в жахливому XXI столітті, коли людей заганяють, як «ягнят» у кошари, брехнею поневолюють люд, прапор «правди меж людьми» перефарбовують. 

То настане засилля зла… Люд очерствіє… І зникнуть ці трепетні душі, що відчули життєдайну силу Волі. 

А згодом заклякне і слово, поставлене пророком на сторожі «коло малих отих рабів німих…». Замовкне убога душа народу, обкрадена і зганьблена. І знову шукатиме людство поводиря, що вкаже шлях до Волі.

Не бути цьому! Бурхлива поверхня непокори здійме глибинну свідомість народу і примусить фарисеїв визнати животворну свя-тість Волі.

Подих свободи Тарасового слова постійно вирує над світом. Обнімає, голубить своїх нащадків, навіває молодій силі відчуття необхідної самопожертви задля встановлення втраченої Свободи.

Нікому не вдасться загасити полум’яне серце правдоборців. Ніколи не буде Україна поневоленою. Бо завжди перемагатиме Воля.

Наповнена цілющою силою рідного слова, молодь розправляє плечі, розкрилюється і підносить свою Волю над світом.

… без золота, без каменю,

Без хитрої Мови,

А голосну та правдиву

Як Господа слово.

І ніякі політичні шторми не перетворять люд на худобу, не наповнять ненавистю, не спаплюжать його гідність.

Я звертаюсь до молоді, до потужної сили нації: не піддавайтесь злому, пильнуйте Правду. Через вас і народ осмислить себе самого. Не допустіть ганебного повторення гіркої історії. Рознесіть Тарасове пророцтво людям. Нація й досі живе завдяки його потужному джерелу — чутливому слову, що не зупинить волелюбний дух перед кордонами, бо нема кордонів перед Свободою.

Коли змертвілі нерви, думи й тіло

Ти можеш знову кидати у бій,

Коли триматися немає сили,

І тільки воля владно каже: «стій!»

Тоді я певен: ти єси людина

І землю всю своєю назовеш.

Р. Кіплінг (переклад В. Стуса)

Юлія ЛАНДЯК,

учениця 11-го класу 

Севастопольської гімназії №5 імені Лесі Українки 

з російською та українською мовами навчання

Уперше центром урочистей Дня Незалежності в Севастополі стала площа перед Гагарінською районною державною адміністрацією. Тут чимало людей, в числі яких були депутати ВР України, представники адміністрації та міської Ради міста, військові моряки, українські ансамблі, молодь, стали свідками визначної події в житті міста — відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку. 

 

 

 

Cкульпторами відлитого в бронзі пам’ятника вагою 3,8 т і висотою 3,5 м є Василь і Володимир Одрехівські.

Український меценат, почесний громадянин Львова, президент Фундації імені Т. Шевченка Всеукраїнського благодійного фонду д-р Василь Іваницький, за допомогою якого до цього часу постали постаменти Шевченкові в Аргентині, Парагваї, Бразилії, Львові, Луганську, Санкт-Петербурзі, так відповів на запитання, коли у нього виникла ідея спорудити пам’ятник в нашому місті: “Шевченко, є поет, а значить, є об’єднуючою постаттю”.

Севастополець Богдан Вуйко висловив подяку причетним до цієї події заступнику голови обласної ради Ігорю Держку, голові Севастопольської державної адміністрації Леоніду Жуньку, голові Севастопольської міської Ради Валентину Борісову, житомирянам, які поставили граніт для п’єдесталу, братам Григорянцам — за проектування постаменту у вигляді стилізованої бандури.

Дмитро Павличко у своїй промові сказав: “Якщо маємо сьогодні державу, якщо не зникли як нація у царських і сталінських концтаборах, тюрмах, сибірських засланнях і голодоморах, у русифікаціях і всіляких інших проклятих асиміляціях, то найперша і найбільша заслуга в цьому Тараса Григоровича Шевченка. Шевченківський патріотичний і державницький дух не міг народитися з нічого. У шевченківське слово перейшла енергія козацьких отаманів, ватажків і гетьманів, перейшов крик української крові з-під Жовтих Вод, з-під Берестечка, Конотопа і Полтави”. 

Після офіційної частини ще довго лунали українські пісні, не розходились севастопольці. Ось що сказали деякі з них про важливу подію.

Богдана Процак, голова Союзу українок:

“Це визначна подія в житті українства Севастополя і нас, українців, триматиме на дусі. Тепер у нас 24 серпня буде подвійне свято і від сьогоднішнього дня ми почуватимемося міцнішими”.

Юрій Ільїн, голова Севастопольського товариства “Просвіта” у 1993—1995 рр. :

“Святкування дня народження Шевченка за часів незалежності відбувалось в різних місцях і збирало значно більше ніж тих, хто вважає себе активістами українських рухів чи організацій. Це були свята всього українства. А нинішнє свято, на якому ми бачимо багато нових облич, свідчить про те, що Україна йде своєю ходою, і Севастополь не відстає від цієї ходи — тут завжди будуть і українська пісня, і українська думка, і українська ідея”.

Мирослав Мамчак, головний редактор телерадіокомпанії “Бриз” ВМС ЗС України:

“Встановлення пам’ятника Шевченку в Севастополі є символічним саме для військових моряків — це наша військово-морська столиця, а Тарас Григорович все-таки був і моряком, і гідрографом, і художником-мариністом, коли два роки брав участь в експедиції Бутакова на Аральському морі. Очевидно, що і море надихало його на творчість, бо добру третину “Кобзаря” було написано в той час”.

Д-р Василь Іваницький, висловивши припущення, що пам’ятник у Севастополі, можливо, найкращий в Україні, додав: “Тарас Шевченко приїхав у Крим, щоб кріпити серця і душі наших місцевих українців у любові до України і гартувати їх у праці над оновленням вільної Української держави”. 

Фото Миколи ПЛЯШЕЧНИКА

27.08.2003 р. 

 

 

 Д-р Василь Іваницький

 

 

 

В душі навіки ця хвилина:

(Вона найвищих варта слів!)

Мов усміхнулась Україна —

І Севастополь заяснів.

У мить, коли і сонце встало,

Ти випростався поміж нас:

Став на гранітнім п’єдесталі

Поет-пророк, бунтар Тарас.

Духовний батьку України,

Дійшов таки до нас єси,

Де Чорне море, як перлина,

І місто дивної краси.

Тут шлях проліг з варяг у греки,

Яким ти щиру шану склав.

Переплелось близьке й далеке,

Щоб нам і ти ще ближчим став.

А як інакше, бо у слові

Твого святого “Кобзаря” — 

Людської гідності основа

І волі нашої зоря!

Звучить розбудженим набатом

В краю, де море й кораблі:

“І буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі!”

Душа вслухається у слово,

Душа ніжнішою стає,

Бо то не просто — звуки мови,

То — серце зболене твоє!

За тих рабів, німих і голих,

Яких душею возлюбив, 

Підняв ти свій пророчий голос

І возвеличив їх, рабів.

Ти мріяв сам і вчив нас жити,

Щоб вільні, бачиться, були.

Щоб українцями у світі

Без страху зватися могли.

А ще — в сім’ї великій, вольній,

Щоб не забули пом’януть

Тебе незлим і тихим словом.

Незлим і тихим — в тому суть.

Бо все величне, нелукаве

Не потребує ні литавр,

Ані фанфар, і навіть слави:

Воно в серця людські вроста!

Отак і ти постав у місті,

Де море, сонце й кораблі,

Величний, як безсмертна пісня 

Про нашу долю на Землі.

Ми в ній живем — від батька-неньки.

І я кажу — у добрий час!

Тарас Григорович Шевченко,

А ти дійшов таки до нас!