Інші новини
Архів газети
  Архів за 2014 рік:
ВідеоТека






Політолог Ігор Лосєв про цензуру в Севастополі


Ігор Лосєв про останні ініціативи В. Ющенка


Музей побуту Західної України в Севастополі
Дружні сайти
   
   
   
   
   
   
  
Тамара МЕЛЬНИК 
 
Два століття ім’я Тараса Шевченка не сходить з уст високих трибунів та пересічних громадян. Він — єдиний у світі митець, до підніжжя пам’ятників якому великі державні мужі й скромні громадяни покладають квіти щороку, на вшанування роковин на Черне-чій горі приїздять навіть з-за океану. 
Тарасу Шевченку як символу всіх українців світу завжди намагалися надати зримої форми. Найбільше пам’ятників на планеті поставлено Шевченку: сотні в Україні та ще більше, ніж в 30 країнах світу.
Ще за часів Російської імперії його твори виходили чималими накладами, наприклад у 1907 р., за умов, коли не було системи розповсюдження, 60-тисячний наклад книжки “Кобзар” розійшовся миттєво.
За радянських часів іменем Шевченка називали селища і міста, гірську вершину на Кавказі, вулиці, театри, бібліотеки, кораблі, створено цілу наукову галузь — шевченкознавство. Образ Тараса Шевченка відтворений у поезії, прозі, драматургії, є малярська шевченкіана (Іван Їжакевич, Михайло Дерегус та ін.) та музична (оперна) (Майборода та ін.). Його вірші перекладені майже на 100 мов світу.
Вважати Шевченка своїм виборювали право    націоналісти, соціалісти, комуністи.
Шевченко як особи-стість і як поет не має аналогів у світовій культурі. З точки зору ніцшеанської теорії, Шевченко — це тип вищої людини.
Кожна епоха розуміє Шевченка по-іншому. Різні лики формуються у різні часи. За півторастолітню комунікацію навколо Шевченка створювався його міф. А сьогодні ми намагаємося зрозуміти: Шевченко — це частина шкільної програми чи символічний капітал нації?!
Ім’я Тараса Шевченка набуло знакової сили, хоча шануються у нас і культові імена Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки. Шевченко — не професійний філософ, але десятки любомудрів досліджували і досліджують його філософію.
Світосприйняття Тараса Шевченка належить до того ряду, що в українській духовній традиції можна охарактеризувати, як філософію трагедії, яка має навіть більш трагічніший варіант, ніж Данте. Але йдеться не лише про трагічні обставини життя, а й про прийняття ним на себе трагедії буття рідного народу, України. Настає час, коли молодий Шевченко перестає просто писати вірші на кутках ескізів у студії Брюллова і переходить рубікон; написавши “Чигрине, Чигрине...”, “Холодний Яр”, — він уже ототожнює себе з народом.
Талановитий митець створює у поезії фундаментальний прообраз, провідними категоріями якого стають краса і святість. Світ Шевченкової України складається з двох головних компонентів: світу козаччини і світу села. Перший — уособлює українське минуле,  другий — трансцендентальний екзистенційний світ.
Світ села — дисгармонійний, конфліктний, сповнений суперечностей, що зумовлюють неможливість існування людини в сучасному поетові суспільстві. Конфліктним і дисгармонійним для Шевченка є й минуле, що уособлює світ козацтва. Гетьманщина — не золотий вік:

Я ридаю, як згадаю діла незабутні
Дідів наших тяжкі діла.

Минуле тяжіє як прокляття над її долею:

Мій краю прекрасний,
Розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив?
Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду —
То перелякать саме пекло можна.

І поет свідомо осмислює функцію пророка, який творить картину прийдешнього золотого віку. Тому українська суспільна думка сприйняла Шевченка як поета-вихователя нації.
Поетичний доробок Кобзаря визначається не лише високими естетичними якостями. Шевченкові “Сон”, “Кавказ”, “Петрусь”, “Княжна”, “Сотник”, не кажучи вже про “Неофітів”, “Марію”, “Царів”, малюють побут і душу не селянина, а українського інтелігента. Тут виявилась і принципова маргінальність соціального становища поета:
— він не селянин, але й не дворянин;
— він не може повернутися до свого минулого, але й нездатний забути чи заперечити його.
Саме це й зумовлює вибір ролі посередника, пророка, який, з одного боку, не є селянином, але репрезентує цінності, носієм яких є саме селянство.
Це має відбиток навіть на зовнішності поета, яку Шевченко часто змінював та фіксував на автопортретах. Найпопулярнішим в Україні виявився саме останній портрет, де Шевченко у кожусі, смушевій шапці із великими народними вусами. Поет повернувся з ними із заслання. Це були вуса й українського дядька-селянина, і мандрівного бандуриста, і козака, і гайдамаки. Безсумнівно, Тарас Шевченко свідомо створив саме такий зовнішній імідж, бажаючи і зовнішньо наблизитися до улюбленого ліричного героя — Кобзаря. Це бажання цілком зрозуміле у широкому руслі романтичної культури (як підкреслював у свій час скорботу на лиці Байрон чи Уїтмен не зашпилював сорочку ремісника...).
Як бачимо, витоки культу Шевченка — політичні. Шевченко — це “український сепаратизм”, який намагався в умовах бездержавної нації створити державу в слові. Але при цьому Шевченко входив до загальноросійського культурного пантеону. 
Розуміти Шевченка зовсім не означає розуміти його тільки як автора відомої сентенції “В своїй хаті своя правда. І сила, і воля”. Його творчість дає розуміння та відчуття національної ідентичності, формує правильний погляд на українську історію, виявляє національні хвороби, наснажує вірою у краще майбутнє. А головне — виховує національну свідомість як надзвичайно важливий системоутворюючий чинник державного мислення.
Шевченко не лише стверджує українську мову як літературну, творить цілу мистецьку систему. У поезії він у дрібному був великий. У нього простота та ясність — ілюзорні. За ними ховаються не пізнані ще глибини думки і почуття. Варто пригадати його автоло-гічний вірш-триптих “Садок вишневий коло хати”.
Тарас Григорович не лише підносить рівень національної літератури до світової, але й порушує усталені традиції слов’янства. На перший план він висуває жінку, ототожнюючи її з жіночим началом усього земного, возвеличуючи її до рівня мадонни, Богородиці, України. Жінка стає об’єктом естетичного та релігійного культу.
Шевченка, якого радянське літературознавство називало атеїстом, — глибоко християнський поет, що не любив синодальної церкви, але твори насичував біблійними мотивами й символами, до Бога звертався і Бога згадував 1281 раз. Його релігійна душа потребувала святих цінностей.
Попередня епоха локалізувала Шевченка. Він завжди був селянином у смушевій шапці, та ще й поетом-революціонером. Не поціновувався, на превеликий жаль, його інтелектуальний рівень, енциклопедична обізнаність. Не згадувались його захоплення трагедіями Есхіла, Софокла, закоханість у скульптурне мистецтво епохи Відродження, європейську літературу, толерантність у відношенні до інших мов і літератур. 
Сьогодні через міфологізованість постаті, набуття Шевченком статусу національної святині Кобзар знайшов своє нове потрактування. Традиційні дефініції апостола і пророка доповнюються новими, на зразок — міфотворець та міфоруйнівник і, зрештою, провокативними, безпідставними.
Подібні злостиві відгуки, питання “Чи чекає Шевченка доля культа Леніна?” не завадять нам сьогодні подивитись на Шевченка, постать якого в одному ряді з геніальними поетами-демократами доби романтизму: Гейне, Уїтмен, Шеллі, Новаліс, Емерсон.
Шевченко — це архетип української свідомості, це поштовх до об’єднуючих тенденцій. Шевченкові герої змінюються разом з епохами, і це робить сьогодні Шевченка актуальним.

Тамара МЕЛЬНИК
Переглянули: 1033 раз(а), газета березень 2014 / Рубрика: Україна / Опублікована : 03 Бер. 2014
Ім`я / нікнейм:
Коментар:
Афоризми

Скільки дров треба наламати, аби розпалити ворожнечу?

Флоріан БОДНАР

Пошук

Подяка

Всiм спасибi!


Підписка
Передплачуйте “Слово Севастополя” для себе та своїх близьких!

Підписка RSS

Підписка E-mail:

Форум
Погода

Погода в Україні

Курс валют

Фази Місяця

Фазы Луны на RedDay.ru (Севастополь)
День в історії

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Афоризми