Інші новини
Архів газети
  Архів за 2014 рік:
ВідеоТека






Політолог Ігор Лосєв про цензуру в Севастополі


Ігор Лосєв про останні ініціативи В. Ющенка


Музей побуту Західної України в Севастополі
Дружні сайти
   
   
   
   
   
   
Кримська війна, великодержавні фантоми й Україна
 
Цього року минає 160 років від початку Кримської (як її звуть у нас) або Східної (як її звуть у Західній Європі) війни. У російських ЗМІ і проросійських газетах України вже почалися розмови про велич подвигу імператорської армії і флоту, які, мовляв, врятували велику країну від її розчленування і поглинання Заходом. Пишуть і про те, що Російська імперія отримала у цій війні перемогу, зірвавши плани Британії, Франції і Туреччини. Що цікаво: у подібній тональності говорить про події минулого і преса, пов’язана з комуністами України і Росії.

Все це змушує повести розмову про міфи, що склалися довкола Кримської війни, не чекаючи дати її формального початку — 4 (16) жовтня. Тим більше що війна була вирішена наперед вже у середині лютого 1853 року, коли в Оттоманську Порту з Петербурга був відправлений князь Меншиков з вимогою про підписання султаном договору про визнання прав Елладської церкви на святі місця Палестини і про надання Росії протекції над 12 мільйонами християн в Османській імперії, що складали близько третини всього османського населення. Інакше кажучи, йшлося про фактичну капітуляцію Туреччини і про контроль Російської імперії над її величезною територією (адже немало християн жило тоді в Єгипті, Месопотамії, Сирії, Лівані та інших країнах, які перебувають під керуванням Стамбула).

Сьогодні як ніколи актуальні слова Фрідріха Енгельса, якого за 70 років радянського режиму так і не спромоглася добре прочитати комуністична номенклатура: «Небезпека світової війни зникне того дня, коли справи в Росії набудуть такого характеру, який дозволить російському народові назавжди покінчити з традиційною завойовницькою політикою своїх царів і замість того, щоб займатися фантазіями про світове панування, поклопотатися про свої власні внутрішні життєві інтереси, яким вищою мірою загрожує небезпека».

А тоді, в середині ХIX століття, імперія Миколи I бачила сенс свого існування в безконечному територіальному розбуханні. Як стверджував сам господар «землі російської», якого заслужено прозвали «Палкіним», бо любив тілесні покарання своїх підданих шпіцрутенами: «Ми держава не торгівельна, не аграрна, а військова, і покликання наше — бути грозою світу». Після чисельних анексій у Європі, на Кавказі і Далекому Сході наступною мішенню повинна була стати ще більш відстала, ніж Росія, Османська імперія, що розвалювалася.

З тих самих пір, як візантійська принцеса Софія Палеолог, яка стала дружиною московського великого князя Івана III Васильовича, привезла у придане зображення двоглавого візантійського орла, в Москві, а потім Петербурзі носилися з примарною ідеєю відновлення Візантії, але вже в російській іпостасі. У домі Романових одного з великих князів обов’язково при народженні нарікали Костянтином, з прицілом на престол Константинополя. Дуже хотілося затвердитися на Босфорі, а потім розвернутися в Середземному морі, Святій Землі. Аж дух захоплювало від перспектив. Навіть такий знавець людської душі, як Ф.М. Достоєвський публічно вигукував: «Константинополь має бути наш!» 1853 року в Петербурзі вирішили, що час настав.

«Коли в Криму йшли кровопролитні битви, які призвели до окупації півострова і Севастополя, на іншому кінці імперії, на Тихому океані, флот Її Величності спробував висадити десант і захопити місто Петропавловськ-Камчатський. Керівник оборони, нащадок української козачої старшини, капітан першого рангу Завойко місто супостатові не здав (на відміну від чорноморських адміралів і кримських генералів), атаку відбив з честю, англійцям довелося у результаті піти... Правда, українці до цього часу не додумалися називати Петропавловськ-Камчатський «містом української слави» і — за прикладом минулого московського градоначальника — «одинадцятим районом Києва...»

Що ж обіцяла Європі можлива перемога Росії над Туреччиною? Чорне море в такому разі стало б російським озером, Дунай — російською річкою, Романови стали б сюзеренами Македонії, Фессалії, Албанії, в Константинополі засів би один із династії Романових. Геополітична ситуація стала б для європейців критичною, про що й попереджали європейську громадськість класики марксизму (я цитуватиму їх не тому, що є послідовником Маркса і Енгельса, а щоб показати, що вся тодішня Європа, включно з лівими інтелектуалами, добре розуміла сутність російського імперіалізму — на відміну від Європи нинішньої): «Оточивши австрійські володіння з півночі і півдня, Росія цілком зможе поводитися з Габсбургами як зі своїми васалами... І оскільки одне завоювання неминуче тягне за собою інше, а одна анексія — іншу, завоювання Туреччини Росією стало б прелюдією до анексії Угорщини, Пруссії, Галіції і до остаточного створення слов’янської імперії, про яку мріяли деякі фанатичні філософи панславізму. Якщо Росія заволодіє Туреччиною, її сили збільшаться майже удвічі і вона виявиться сильнішою за всю іншу Європу разом узяту...»

Ось що, власне, і змусило Британію, Францію, Сардинію і Туреччину, що не дуже любили один одного, об’єднати свої сили і спробувати зірвати чергову російську експансію, яка загрожувала крахом європейського порядку і поширенням миколаївського паличного режиму на увесь Старий Світ.

У липні 1853 року російські «солдатушки — бравы ребятушки» прийшли в дунайські князівства Молдову і Валахію, які перебували під протекторатом Стамбула. Зрозуміло, аби захистити православних румун від утисків турок-мусульман, хоча румуни про це і не просили. До речі, Молдова і Валахія під турецьким протекторатом спокійно зберегли свою державність до середини ХIХ століття, коли перетворилися на королівство Румунію. Ніхто румун не отуречив і не обрізав. Мабуть, не випадково гетьман Зиновій-Богдан Хмельницький розглядав можливість турецького протекторату над Україною, що могло б виявитися більш перспективним і менш катастрофічним, ніж відома Переяславська Рада.

Тільки у жовтні 1853 року османи, так і не дочекавшись виведення російських військ з дунайських князівств, оголосили Росії війну. А в листопаді адмірал Нахімов завдав успішного удару по Сінопу. У Петербурзі готувалися остаточно розв’язати турецьке питання і «оприходувати» Туреччину за всіма правилами. Та не так сталося, як гадалося. Аби протверезити «храбрых россов», у січні 1854 року до Чорного моря увійшла об’єднана англо-французька ескадра. В принципі, за великого бажання, можна було відступити і домовитися з Лондоном і Парижем, і навряд чи це вимагало б від Петербурга якихось жертв. Швидше довелося б повернутися у вихідний стан. Але це не лише не протверезило, а викликало напад «квасного патріотизму», внаслідок чого, не зваживши усіх наслідків, Петербург оголосив війну Британії і Франції; це було вельми необачне рішення, після якого втрачалося моральне право звинувачувати кого-небудь в агресії.

Та і з прагматичної точки зору це було провальне рішення. Адже до цього російський флот демонстрував військове уміння і брав «блискучі вікторії» майже виключно над шведами і турками, над турками і шведами. З іншими так не виходило. І британський, і французький, і німецький флоти були росіянам «не по зубах».

Особливий комплекс неповноцінності російські моряки відчували перед флотом Її Величності. 1808 року, в розпал організованої Наполеоном І «континентальної блокади», до якої після Тільзитського миру приєдналася Росія, ледве угледівши британський флот, Чорноморська ескадра під командуванням одного з кращих російських флотоводців адмірала Сенявіна негайно капітулювала, навіть не спробувавши зробити хоча б один постріл. Щось подібне повторилося і 1854 року.

Російські адмірали, побачивши британські і французькі кораблі, так і не зважилися вийти в море і дати бій грізному противникові. Вони не змогли знайти кращого використання своїх лінкорів і фрегатів, окрім затоплення. Не в змозі підтвердити свою кваліфікацію в морському бою, адмірали затопили біля входу в Севастопольську бухту 9 парусних лінкорів — «Уриїл», «Три Святителі», «Селафаїл», «Силістрія», «Варна», «Гавриїл», «Дванадцять апостолів», «Святослав», «Ростислав» — і 6 фрегатів: «Пілад», «Сизополь», «Флора», «Кагул», «Мессемврія», «Мідія».

В історії військових флотів світу важко знайти подібні приклади колективного суїциду. А ось в історії ВМФ Росії можна: 1918 року за наказом В.І. Ульянова-Леніна Чорноморський флот знову самозатопився у Новоросійській бухті, аби не дістатися державі гетьмана Скоропадського. Втім половина кораблів цього не зробила, піднявши український прапор. А за декілька років відведені від більшовиків до Бізерти (північна Африка) бойові кораблі (2 лінкори, 2 крейсери, 10 есмінців, 4 підводні човни і безліч плавучих одиниць інших класів) були покинуті своїми екіпажами і поступово продані французами на злам...

Частина затоплених 1854 року кораблів пішла під воду разом із гарматами, які можна було використовувати на суші, хоча й без особливого ефекту.

14 вересня 1854 року союзні війська англійців і французів десантувалися в Каламітській затоці під Євпаторією і незабаром почали наступ на Севастополь. Майже всі сухопутні битви у Криму: Альмінська, Інкерманська, Чорноріченська — принесли величезні втрати російським військам. У ті часи ще не застосовувався розсипний стрій, і в атаку російські воїни ходили колонами, зімкнутими рядами, які викошувалися далекобійними нарізними штуцерами союзників.

Гладкоствольні рушниці російської армії значно поступалися стрілецькій зброї англійців і французів. Проте і союзне командування особливими військовими новаціями не вразило, і протистояння, що затяглося на цілий рік, перетворилося на криваву бійню, у якій загинуло, за підрахунками К. Марка і Ф. Енгельса, близько 1 млн. осіб. У Кримську армію генерала Горчакова гнали маршеві поповнення і свіжі частини за тисячі кілометрів пішим строєм. До речі, Ф. Енгельс, який був непоганим військовим аналітиком і в колі своїх друзів мав прізвисько «Генерал», так оцінював систему постачання російської армії: «Південноросійські степи, які повинні були стати могилою нападника, стали могилою російських армій, які Микола з властивою йому жорстокістю і тупою нещадністю гнав одну за одною до Криму аж до середини зими. І коли остання, поспіхом зібрана, абияк споряджена і злиденно забезпечена продовольством армія втратила в дорозі близько двох третин свого складу — в завірюхах гинули цілі батальйони, а залишки її виявилися нездатними до якогось серйозного наступу на ворога, тоді гордовитий пустоголовий Микола жалюгідним чином впав духом і, прийнявши отруту, втікав від наслідків свого цезаристського безумства...»

Важко не погодитися з оцінкою причин поразки російської армії в Кримській війні, яку дав Генерал: «Не меч і куля противника, не хвороби, які неминучі у багатьох частинах Південної Росії, навіть не необхідність довгих переходів так сильно спустошували лави російської армії, а ті особливі умови, за яких російський солдат вербується, муштрується, марширує, виучується, харчується, одягається, квартирується, керується командирами і б’ється, служать причиною того жахливого факту, що майже вся російська армія, що існувала до 1853 р., вже зникла з лиця землі, не змусивши супротивника зазнати і третини втрат, яких вона сама зазнала...»

Справді, кожна країна воює так, як вона живе і працює. Мабуть, у військовій справі національний характер виявляється ще більше, ніж в інших сферах. Енгельс дає убивчі характеристики російської армії: «Ця блискуча армія з її старими воїнами, багато з яких прослужили двадцять п’ять років, — цей зразок плацпарадної муштри, — виявляється настільки неповороткою, настільки нездатною до сутички розсипним строєм і до боротьби з невеликими загонами, що її офіцери можуть лише обрушувати цю важку масу на ворога...»

І ще: «Всі російські укріплення озброєні важкими морськими гарматами; це краще використання, яке росіяни могли їм дати. Але стріляють вони геть як погано. Днями і ночами росіяни палять з цих гармат по ворогові, і зі ста снарядів потрапляє в ціль один...»

І, нарешті: «Понад усе росіяни пишаються своєю піхотою. Вона відрізняється винятковою стійкістю і, йдучи лінійним строєм чи колонами або перебуваючи за брустверами, є небезпечним противником. Але цим і обмежуються її позитивні якості. Російські піхотинці, як правило, не є влучними стрілками, ходять вони добре, але повільно; їхні колони зазвичай побудовані так погано, що завжди можуть бути розбиті артилерійським вогнем раніше, ніж вони підуть в атаку...»

Більш-менш гідною для російської армії була Балаклавська битва, де припинила існування британська бригада легкої кавалерії, в якій служили нащадки прадавніх аристократичних прізвищ Британії. За 20 хвилин бою з понад 600 кавалеристів полягло і потрапило в полон 365 осіб. Британці втратили і майже 500 своїх коней. Із цього приводу навіть було скликано спеціальне засідання парламенту, яке влаштувало військовим прочухана за те, що допустили таку трагедію. А в 70-ті роки ХХ століття англійські кінематографісти зняли ігровий фільм «Атака легкої кавалерії», присвячений цим подіям.

Проте загибель бригади нічого принципово не змінила й англійці без бою взяли Балаклаву. Тим більше що російська кавалерія, у свою чергу, теж діяла в битві не кращим чином, правда, не демонструючи чудес хоробрості. Загін російської кавалерії у 2500 шабель просувався вниз дорогою до Балаклави. Частина загону рушила в атаку на британський табір. Єдиною силою, яка стояла між кавалерією росіян і британським табором, виявився 93-й шотландський полк під командуванням Коліна Кемпбелла (до речі, сина червонодеревника). За статутом, Кемпбелл повинен був вишикувати полк завглибшки в чотири лінії. Але людей було дуже мало, і, аби утримати позиції, Кемпбелл вишикував полк лише в дві лінії. 93-й полк дав три залпи по російським гусарам і козакам, і цього вистачило, аби командуючий російськими військами наказав кавалерії відступити. Кореспондент «Таймс» Вільям Рассел описав потім шотландський полк у цей момент як тонку червону лінію, що «нащетинилася сталлю». З часом вислів «тонка червона лінія» став символом британської мужності і холоднокровності в битвах.

А в травні 1855 року англійці і французи висаджують ще один десант у Криму і захоплюють місто Керч.

Врешті-решт після облоги і штурмів британці, французи, італійці і турки узяли першокласну військово-морську фортецю Севастополь, діючи на величезній відстані від своїх баз. 8—9 вересня російські війська покидають південну частину Севастополя (де було зосереджено понад 90% його будівель) і по наплавному понтонному мосту переходять на Північний бік Севастопольської бухти. Союзники взяли місто. Після останнього солдата на міст ступив генерал Остен-Сакен, ризикуючи потрапити під ядра союзників. Цей граф мав дворянські уявлення про честь. Червоні командири влітку 1942 року не були обтяжені подібними забобонами. Командуючий Чорноморським флотом адмірал Октябрьський разом з іншими високопоставленими військовими, партійними і радянськими керівниками відбув на Кавказ, залишивши на мисі Херсонес десятки тисяч захисників міста. Увесь мис був білим від бинтів і гіпсу поранених. Їм пообіцяли, що за ними прийдуть кораблі, і, звичайно, обдурили. Майже всі ці люди загинули в нацистських концтаборах, хто вижив і повернувся — отримав клеймо зрадника, що здався в полон. А робітничо-селянські командири, які втекли на Кавказ, справно отримували ордени і сиділи в почесних президіях. Тема мису Херсонес до цього часу одна з найбільш не шанованих у трубадурів радянсько-російського патріотизму. Треба віддати належне офіцерам Кримської війни: вони солдатів і матросів напризволяще не кидали.

Півтора року в Севастополі функціонувала англо-французька окупаційна адміністрація. За умовами підписаного миру, Росія 20 років не мала військового флоту на Чорному морі, Севастополь був, кажучи сучасною мовою, демілітаризований, Росії довелося навіть ущент зруйнувати фортецю Ізмаїл, звідки вона могла загрожувати Дунайським князівствам.

Але найголовніше — на 20 років Петербургу довелося відмовитися від військово-політичної експансії в Європі. Саме у цьому суть фрази Горчакова: «Росія зосереджується!». Тобто Росія звертається до своїх внутрішніх проблем і не збирається більше створювати проблеми європейцям, задля чого європейські армії і з’явилися в Криму. Експансія до Європи і Середземномор’я була зупинена. Але насправді йшлося саме про те, аби зупинити російську експансію. Цієї версії причин Кримської війни дотримувалися Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Під час війни Маркс писав: «...Поміркований Микола вимагає всього лише визнання його винятковим заступником Туреччини. Людство пам’ятає, що Росія була покровителькою Польщі, покровителькою Грузії, Мінгрелії, черкеських і кавказьких племен. І ось тепер вона в ролі покровительки Туреччини!». Чим закінчувалося таке заступництво для названих країн і народів — відомо. А 1867 року Карл Маркс виступив у Лондоні на мітингу польських робітників і сказав: «Я запитую вас, що ж змінилося? Чи зменшилася небезпека з боку Росії? Ні. Перш за все, за визнанням її офіційного історика Карамзіна, незмінною залишається політика Росії. Її методи, її тактика, її прийоми можуть змінюватися, але дороговказна зірка цієї політики — світове панування — залишається незмінною».

Кримська війна продемонструвала волаючу військову і технічну відсталість імперії Романових. Європейські армії володіли більш ефективною стрілецькою зброєю, європейські флоти — паровими кораблями, а вітрильники Чорноморського флоту виявилися купою дров, нездатною протистояти серйозному противникові. Цивілізаційне відставання Росії було очевидним для російського суспільства середини XIX століття. Доказом цієї очевидності стали чисельні реформи, проведені після Кримської війни: відміна кріпосного права, військова реформа, судова реформа тощо. Всі вони були покликані покінчити з неефективністю і архаїчністю російської армії і флоту, політичного устрою, економіки, транспорту, адміністративного пристрою.

У 90-ті роки ХХ століття, в період жорстких територіальних претензій до України, активно експлуатувався міф про «місто російської слави» і відкидалася будь-яка згадка про те, якою великою українською кров’ю ця слава завойовувалася. А тим часом радянський історик академік Є. Тарле у IХ томі свого московського 12-томного видання творів (1959 р.) наводить цікаве повідомлення з листа активного учасника першої оборони Севастополя князя Васильчикова. Князь писав із міста, що перебувало в облозі: «Матроси вже перейменували Нахімова і називають його Нахіменко, аби, як вони говорять, більше було схоже на матроське прізвище». А як ще повинне було звучати типове «матроське прізвище», якщо українці складали 60% нижчих чинів, що брали участь в обороні Севастополя? Та й інші жителі міста брали в цьому участь, наприклад, балаклавські греки майже поголовно записалися у грецький батальйон, що брав участь у Кримській війні. На території Морського заводу Севастополя стоїть пам’ятник, встановлений ще в ХIХ столітті, він вшановує пам’ять декількох сотень євреїв, загиблих у боях за Севастополь. Правда, чомусь міські екскурсійні маршрути його наполегливо обходять. Мабуть, не вписується в «російську славу».

Місцеві католики, поляки, німці віддали на будівництво укріплень усі будівельні матеріали, які вони заготовили для зведення костелу. Вони звели свій храм вже після Кримської війни. Більшовики його забрали, потім перетворили на кінотеатр, а їхні послідовники з середовища міського начальства до цього часу костел не повертають: там функціонує декілька злачно-розважальних точок, а на місці вівтаря зробили громадський туалет.

Проте слід визнати, що за часів царату такого поняття, як «місто російської слави» взагалі не існувало. Це продукт радянського періоду. 1945 року Сталін проголосив свій відомий тост за російський народ, де назвав його найвидатнішим серед усіх народів СРСР, «керівним народом», «старшим братом» тощо. Після цього Росія — СРСР стала нестримно перетворюватися на «батьківщину слонів», почалася боротьба за пріоритети з «ганебним загниваючим Заходом». Саме тоді з’ясували, що парову машину винайшов не Джеймс Уатт, а Ползунов, паровоз — не Стефенсон, а брати Черепанови, радіо — не Марконі, а Попов, літак — не брати Райт, а Можайський, ну і т. д.

Відповідно, з’явилося і місто «російської слави».

До речі: коли в Криму йшли кровопролитні битви, які призвели до окупації півострова і Севастополя, на іншому кінці імперії, на Тихому океані, флот Її Величності спробував висадити десант і захопити місто Петропавловськ-Камчатський. Керівник оборони, нащадок української козачої старшини, капітан першого рангу Завойко місто супостатові не здав (на відміну від чорноморських адміралів і кримських генералів), атаку відбив з честю, англійцям довелося у результаті піти.

Правда, українці до цього часу не додумалися називати Петропавловськ-Камчатський «містом української слави» і — за прикладом минулого московського градоначальника — «одинадцятим районом Києва»...

Переглянули: 1184 раз(а), газета / Опублікована : 07 Чер. 2013
Ім`я / нікнейм:
Коментар:
Афоризми

Ми всi однодумці, бо визнаємо тільки одну думку — свою власну.

Ростислав ДОЦЕНКО

Пошук

Подяка

Всiм спасибi!


Підписка
Передплачуйте “Слово Севастополя” для себе та своїх близьких!

Підписка RSS

Підписка E-mail:

Форум
Погода

Погода в Україні

Курс валют

Фази Місяця

Фазы Луны на RedDay.ru (Севастополь)
День в історії

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Афоризми