Для кожної людини Батьківщина починається з маленького мальовничого куточка, рідної домівки, батьків, друзів. Це те місце, де ти, зростаючи, всмоктував батьківське слово, мамину пісню, де по-особливому пахне сіно, сяє сузір'я Великої Ведмедиці. І все це ми називаємо звичним словом Батьківщина.
Багато хто рано чи пізно покидає батьківську хату в пошуках доріг, які ведуть до омріяного.
Я родом із славетного краю - Черкащини. З дитинства батьки виховували в мені любов до праці на землі, повагу до старших, прищеплювали віру в Бога. Але, на жаль, дитинство швидкоплинне. Прийшов час визначатися у подальшій долі. Нині я ліцеїст Військово-Морського ліцею, бо, вивчаючи славетну історію України, твердо вирішив стати морським офіцером.
І ось я - в Севастополі. Це місто зі своєю величністю та героїчним минулим мені дуже сподобалось. Але водночас усе тут було незвичним, новим: мова, ритм життя, безліч машин. Щодня я згадував своє рідне село, -родину, річечку з вічно галасливими на ній гусьми, мовчазними і зосередженими рибалками з вудками в руках, яким, здавалось, нічого не заважало насолоджуватись процесом "схопити на гачок". І враз защемило серце: як же мені цього не вистачає! Недаремно кажуть: "Усе пізнається в порівнянні".
Туга за домівкою, дитинством, яке залишилось там, змусили мене зрозуміти важливість духовних цінностей, тих основ, що заклали в мене батьки, школа, церква.
Пригадую батьківські повчання та роздуми над сенсом життя: яке воно буде - моє нове життя в новому місті з новим колективом? Перед очима кінокадром промайнуло минуле: школа, друзі, поїздки з класом до музею Кобзаря, веселі свята з родиною, замилування українською піснею. Це все для мене є рідним, близьким, обов'язковим складовим мого духовного "я".
Та хвилювався даремно: нові друзі, командири, учителі стали моєю другою родиною. Саме в ліцеї я усвідомив такі значення слів, як братство, підтримка, військовий обов'язок. Виконання Статуту, посилена спортивна та військова підготовка, напружений розпорядок дня загартовує в нас, ліцеїстів, не тільки тіло, а й душу. Але не всі витримують військовий режим - "мамині синочки" зламались. Радію, що зумів вистояти, переборов труднощі. І мої старання оцінені. Тепер я віце-старшина першої статті.
А ще ми цікаво проводимо своє дозвілля. За півтора року стільки відкрив для себе нового! Це екскурсії містом, відвідування музеїв, вперше у своєму житті побував у театрі. Враження, які отримав тут, назавжди залишаться у моїй пам'яті.
Це, у першу чергу, прийняття клятви ліцеїстів у присутності Президента України. Також участь у військовому параді до Дня Перемоги в колоні барабанщиків, відвідування Володимирської церкви в ніч на Великдень. Не кожному випала честь представляти ліцей на параді. Я був щасливим і гордим за нас. Дуже сподобалося свято: колони військових, ветерани в орденах, медалях, духові оркестри, особливий, піднесений настрій севастопольців. Моє серце билося по-особливому, таке грандіозне видовище я бачив вперше!
Запам'ятаю ще й триденний похід у гори. Спочатку ми пройшли 20 кілометрів із важкими рюкзаками, не відчуваючи особливої втоми, бо все навколо було новим, несподіваним. Нас зустріли величні гори, верхівки яких оповили біло-сині хмари. Яка ж краса: "мій краю прекрасний, розкішний, багатий", "Боже милий! Як хочеться жити і любити"!
Для мене, сільського хлопця, що виріс у лісостеповій зоні, це було надзвичайно захоплюючим: чарівна природа, не бачені досі дерева, кущі, печери і нічне зоряне небо, не таке, як на моїй батьківщині.
Я по-справжньому щаслива людина! А що може бути кращим за життя у щасливій родині, красивій Україні?! Не всім випадає дарунок долі - мати дві хороші сім'ї. Але треба самому докласти зусиль та навчитися нести Добро. Як прикро, що не всі це розуміють. Якби всі жили, дотримуючись законів Божих, менше було б зла в державі: політики не ділили б владу між собою, багаті не дурили б бідних, безпритульні сироти стали б захищені. А ще - не рушали б українці за кордон в пошуках кращої долі. Чому їм так погано живеться на "нашій, не чужій землі"? Не кожен знаходить "заморське" щастя, бо своїм ніколи не станеш в Америці, Канаді чи де інде. Невже Детройт рідніший за Київ чи Ніагара миліша, ніж Дніпро?!
Українці, мої земляки!!! Вертайтесь до рідних домівок! Вас пам'ятають, люблять. Ви, діти неньки - України, потрібні їй тут, на своїй землі. Вона чекає на вас.
Почуття єдності, дружби ми, ліцеїсти, пізнаємо в щоденному житті. Нас учать, що взаємопідтримка, допомога товаришеві щирим словом чи конкретною справою, небайдужість до життя - ось запорука успіху! А разом - ми сила!
Тож об'єднаймося, брати мої, на нашій милій серцю Батьківщині й будуймо щасливе майбуття!
Антон МИРОШНИК,
Військово-Морський ліцей
