Основним критерієм загальнолюдського прогресу є культура спілкування, здатна забезпечити міцний цілісний гармонійний розвиток особистості. Мовна здатність людини є частиною її пізнавальної здатності.
Нині в центрі проблематики мовних контактів перебуває явище білінгвізму, поширення якого відбиває історичну тенденцію сучасного світу до глобалізації, що своєю чергою супроводжується етнічним відродженням.
Щодо національно-мовної специфіки, то в одній з відомих антиномій Вільгельм фон Гумбольдт відзначив, що мова, з погляду її історичного розвитку, динамічна і статична водночас. Усупереч численним еволюційним змінам, які неминуче супроводжують кожну із системних рівнів будь-якої мови, внутрішня організація останньої передбачає наявність певних константних характеристик, які впливають на процеси мовної трансформації та зберігають національно-мовну специфіку. Зміна типу мовного регулювання в сучасній державі характеризується тим, що в окремиx регіонах України домінує білінгвізм (двомовність), підтримуваний генетичною й структурною близькістю російської та української мов.
Мовна тема піднімалася в Україні в різні часи, а проблема співіснування російської та української мов пов'язувалася з національною і мовною політикою. Сьогодні факт наявності двох живих мов у нашій державі незаперечний, особливий інтерес викликають мовні ситуації на півдні й сході, які часто створюють дисонанс у межах потреб суспільства.
Україна - гомогенна держава (78% - українці), хоча на її території звучали й звучать різні мови. Тим часом добре відомо, що українська мова нерівномірно розповсюджена в регіонах, і таку ситуацію часто розглядають як диглосію - коли мовець свідомо має диференціювати мову за шкалою "високе - низьке", "урочисте - повсякденне" тощо.
Носій мови для комунікації певного рівня у своєму арсеналі має мову рідну, ту, якою користується в побуті, на письмі або в розмові, за кордоном або в державній установі. При цьому в процесі формування складних мовних образів одну з них людина реалізує порівняно краще. Так, у країнах Європи (Данія, Швеція, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія) 90% населення поряд з рідною вільно володіє й спілкується англійською. У цьому випадку мова йде про рівень ідіолекту, і така двомовність у цілому - явище бажане, свідчення інтелектуального рівня, комунікативної компетенції людини.
Вимагає уточнення визначення поняття "рідна мова". Цим терміном називають мову, якою людина говорить з дитинства, мова матері, або мова національної приналежності, або мова, яка була вивчена першою. Крім цього, критерій визначення поняття "рідна мова" може також враховувати наявність у мовця відчуття певної мови як своєї (рідної).
Білінгв - людина, яка володіє двома мовами (у тій чи іншій мірі); двомовний індивід. Білінгвізм як явище у властиво лінгвістичному трактуванні - це однаково вільне користування двома різними мовами.
В умовах білінгвізму питання мовної самоідентифікації і мовленнєвої компетенції особистості, безумовно, пов'язують із проблемою мовної поведінки, оскільки в ситуації білінгвізму саме це формує певні стереотипи й звички зміни мовного коду.
У ситуації спорідненої двомовності індивід природно засвоює нерідну мову в досить великому обсязі. За таких обставин люди, які спілкуються на різних мовах, розуміють один одного без перекладача, і значні групи мовців володіють другою мовою досить активно.
У двомовному спілкуванні, у тому числі публічному (на засіданнях Верховної Ради, на радіо- і телепередачах і т.п.), постійно спостерігається змістовна залежність між вибором мови й характером висловлення. Експресивно-стилістичні засоби другої мови почасти здобувають риси іронічного цитування, хоча за цією легкістю криється зворотна сторона - широка інтерференція у діяльності білінгвів (негативний вплив мов одна на одну).
Масова й часткова інтерференція означає постійне змішування двох систем, їхнє уподібнення. Саме тому нас турбує погроза мовної безкультурності, суржикування, тобто стихійного русифікування української мови й навпаки.
Резюмуючи сказане, хочеться звернути увагу на те, що мовні проблеми по-новому акцентують питання про роль мовної ситуації для сучасної культури, для формування нової особистості, яка спроможна на високому толерантному рівні вирішувати складні питання міжкультурної взаємодії в епоху глобалізації. У даному випадку мова йде про вторинну мовну особистість.
Формування вторинної мовної особистості в Севастополі буде вважатися досягнутим, якщо у свідомості людини будуть накопичені образи, аналогічні тим, якими володіє носій української мови. Завдання вторинної мовної особистості полягає у формуванні здатності не лише аналітично осмислити й усвідомити унікальну специфічність української культури, але й за допомогою оволодіння українською мовою інтегрувати в собі її елементи. У такому процесі українська мова стає не чужою стосовно рідної, а ще однією мовою і культурою, які необхідно не лише вивчати, а "входити" в них, "пропускати" через себе, через свою свідомість, свій світогляд, світовідчуття. У такий спосіб сформована вторинна мовна особистість, здатна проникати в "дух" української мови, в "плоть" культури українського народу, здатна здійснювати комунікацію на належному рівні.
Попри небажання апелювати до політики, хочеться сподіватися, що Севастополь в історичній перспективі, позбувшись звичного конфлікту необхідності з вульгарними лінощами та ідейним невіглаством, підніме українську мову до такого рангу, на якому нині посідає французька в Марселі, болгарська в Пловдиві, чеська в Карлових Варах, а російська в Нижньому Новгороді.
Тамара МЕЛЬНИК,
докторант, доцент,
канд. педагогічних наук
