Я мріяв про інше святкування 20-річчя Незалежності.
Але з погляду Вічності той факт, що наша держава всупереч усім негараздам, усім нападам, підступам "воріженьків", незважаючи на шантаж, ворожу пропаганду, слабкість і короткозорість власних політиків усе ж таки існує за найнесприятливіших умов ось уже 20 років, сам по собі є явищем відрадним. Історичний шлях не є і не може бути одномірним, як справедливо зазначав Чернишевський: "Історія - не тротуар Невського проспекту".
Тому неминучі повернення назад, тимчасові провали в минуле, бо, як відомо, "кожна доба має власне середньовіччя".
Проте за 20 років сформовано всі державні інститути, всі атрибути незалежної держави, зросло покоління тих, чия Батьківщина - незалежна Україна. Питання про державність вирішено, хоча загрози їй існують і навряд чи зникнуть найближчим часом. Але нині найважливішим є розв'язання проблеми - якою має бути ця незалежна держава? Кому вона має служити - купці привілейованих осіб чи всій нації? Колись Тарас Шевченко мріяв про Україну "без пана і без хама". Сьогодні абсолютну більшість українців зроблено "хамами", бидлом, безправним населенням. Але ця більшість також не без гріха, бо права у світі ніде не є подарунком, а завжди результатом, ви слідом боротьби. Політична апатія, що свідомо підтримується певними кланово-олігархічними угрупованнями та їхніми ЗМІ, найбільше шкодить народу.
За ці двадцять років прийшло розуміння багатьох питань. Наприклад, те, що без відродження української мови, культури, традицій, історичної пам'яті тощо - нормальне становлення України як держави і нації неможливе. Ми зрозуміли справжнє єство багатьох наших політиків, ми навчилися відрізняти справжніх патріотів від псевдопатріотичних демагогів, націонал-лицемірів і націонал-симулянтів. Ми вже здатні бачити, де чесна боротьба за Україну, а де ще один політичний проект, покликаний поліпшити матеріальне і соціальне становище групи осіб.
Будемо сподіватися, що ми таки порозумнішали і маємо дорогоцінний досвід державотворення, в тому числі досвід власних помилок, легковажних надій, безпідставних очікувань тощо. Що ми нарешті знаємо, як не стати лялькою в руках пропагандистських структур недружніх Україні сил.
На жаль, досягнення державотворення в Севастополі є мінімальними. Ми досі не маємо української школи-колегіуму, яку різноманітні можновладці обіцяли протягом 15 років.
Через егоїзм, байдужість і розумову обмеженість деяких київських провідників досі відсутня у Севастополі філія Києво-Могилянської академії. Немає української газети. Багато чого немає. Але, дякувати Богу, є люди, що вже 20 років жертовно і непохитно захищають у нашому місті українську державу, діючи абсолютно некорисливо, самовіддано. Саме завдяки їхній праці українська мова в Севастополі вже не є екзотикою, вже не є дивиною українська історія і культура. За ці роки Севастополь наблизився до материкової України.
Хоча успіхів можна було б мати більше, якби ми мали продуктивнішу систему управління в межах цілої держави, якби така робота не була б справою лише окремих ентузіастів-патріотів, а стала б, як і належить, всеукраїнською справою.
Отже, 20-річчя Незалежності викликає змішані почуття.
Це й радість, що всупереч усьому наша країна встояла і гіркота через те, як багато було втрачено, занедбано, стільки чудових шансів упущено...
Що ж, біблійний Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, намагаючись знищити в ньому дух рабства. Половину цього шляху ми вже подолали, 50% рабства з себе усунули, але ще стільки ж лишилося...
Проте, навіть те, що вдалося зробити за 20 років у неймовірно важких зовнішніх і внутрішніх умовах, не може не надихати, бо наша держава продемонструвала велику життєздатність всупереч усім викликам і випробуванням, і ми сьогодні можемо впевнено сказати: «Україна була. Україна є! Україна буде!».
Ігор ЛОСЄВ
